Розділ 41

Ці слова продовжують звучати в моїй голові навіть після того, як двоє викладачів ідуть. Те, з якою приреченістю сказав їх професор Шарльє, викликає натовпи мурашок по шкірі. Чомусь я ні краплі не сумніваюся в його пророцтві.

— Ти знав? — шепіт блондина, який притиснувся до мене з правого боку, звучить трохи лячно в тиші саду.

— Ні, але припускав, що вони таке можуть постаратися провернути, — точнісінько так само пошепки відповідає Кейн, який окупував лівий бік.

— Кейне? — трохи голосніше вигукує Джер. — Але ж ми могли...

Фразу блондин так і не встигає договорити, перерваний багатозначним покахикуванням друга. А шкода... Так цікаво було послухати, що вони могли.

— Проти карантів тільки ополчення в силах виступити. Ми, на жаль, поки вчимося, і не можемо нічого, — почекавши, відповідає друг.

Але щось таке в його словах, його тоні мене насторожує і ще більше розпалює цікавість. Каранти... каранти... Таким дивним словом Ашкай назвав тих, хто мене вкрав. Тоді це викликало нерозуміння і здивування.

Тепер я вже знаю, що каранти раніше були добровольчими загонами, які кілька років тому виступили проти чинної влади, повалили короля і звели на трон Гейелорда Інесента. Зараз вони є частково міською вартою, а частково армією королівства. Але окремі, особливо вірні Гейелорду загони отримали статус гвардії, і каранти тепер стали не відщепенцями, а однойменними елітними військами.

— Думаю, нам уже час іти додому, — робить висновок Кейн. — Тільки викладачам покажемося, що живі-здорові.

Я відразу ж розумію, що хлопець вельми наполегливо переводить стрілки, припиняючи неугодну розмову, але не обурююся і не випитую далі — все одно не розколеться. Сама, якщо потрібно, знайду істину. Те, що я постійно підколюю блондина його можливим королівським походженням — жарт, не більше. Але раптом я справді маю рацію? Занадто багато подій відбувається не тільки навколо мене, а звичка хлопців з'явитися в потрібному місці і в потрібний час вельми підозріла, як і їхні глибокі пізнання в тих сферах, які студентам, як правило, не цікаві, хіба що Талботу. Але і він під підозрою...

Демонстративно прикриваю рот долонею і широко позіхаю.

— Так, ти маєш рацію. Я втомилася, як собака. Зараз би в ліжко і проспати три доби, — роблю вигляд, що розмова пройшла повз мене, і я навіть не звернула уваги на гострі кути в темі. — Та й Лалі турбується за мене, впевнена.

Зустрічають нас однокурсники та викладачі полегшеними зітханнями і схвильованими розпитуваннями. Хлопці відразу ж відходять до майстра Рассела і магістра Бертон, щоб детально відзвітувати в тому, що з нами сталося, попередньо здавши мене на руки бригаді цілителів. Рятувальники примчали на територію студмістечка, щойно стало відомо про те, що трапилося, і тепер посилено допомагають усім, хто цього потребує. Деяких, особливо постраждалих, навіть забрали карети швидкої допомоги.

Мені з травмами пощастило, вірніше з їхньою відсутністю. Від синців і всіляких подряпин прописують мазь і настоянку, щоб відновити запалені зв'язки — мій голос через задуху і справді здається трохи хрипкуватим. Та й відпускають на всі чотири сторони.

Після ретельного огляду лікарями я відразу ж потрапляю в міцні обійми Лалі, яка і справді дуже переживала. Сама сусідка відбулася легким переляком і парочкою незначних саден. Ірнест виявився воістину молодчиною і швидко переправив свою партнерку по танцях у безпечне місце. Тож Юлалія виявилася однією з перших евакуйованих, хоча й завзято пручалася самоправству свого кавалера, відмовляючись покидати зал без мене. Та хто там її слухав...

Додому ми потрапляємо вже під ранок, коли небо на горизонті починає сіріти, а холод на вулиці стає просто нестерпним — не допомагають навіть казенні ковдри, виділені рятувальниками для постраждалих — і відразу ж завалюємося спати.

Майже всю суботу й неділю і я, і Юлалія проводимо в ліжку, відсипаючись і заїдаючи стрес смаколиками. Мені, щоправда, доводиться ще на роботу пару разів збігати, але це дрібниці. До того ж Кейн і Джер з чогось узялися вдвох мене супроводжувати в крамницю майстра Льюїна, не пояснивши до пуття свого дивного рішення, але це все дрібниці. Головне, що в сутичці з нежиттю ніхто смертельно не постраждав, а комісія, надіслана з управління, уже на повну почала розбиратися в тому, що сталося.

За вихідні, чесно кажучи, я навіть трохи заспокоююся, понадіявшись, що слова, почуті в саду, не настільки страшні, як здалося. Викладачі ж теж люди і можуть помилятися... Але понеділок зустрічає мене шокуючою новиною.

— Ви чули? — запитує Тал, влаштовуючись на стільниці нашої парти. До початку лекції залишається всього п'ять хвилин, але одногрупнику, мабуть, не терпиться поділитися новинами.

— Що чули? — механічно повертає питання Лалі, навіть не підіймаючи голови, а продовжуючи скрупульозно розкладати на вільній ділянці столу конспект, промокашку і пенал із різнокольоровими ручками. Педантична й уважна до дрібниць сусідка із завидною упертістю й далі виконує звичний ритуал, незважаючи ні на що. Впевнена, навіть якщо в академію вріжеться метеорит, вона спершу розкладе своє канцелярське приладдя, і тільки потім кинеться рятуватися.

— Мака та його компанію виключили з академії! — видає Талбот, спостерігаючи, як від здивування витягуються наші обличчя.

— Як виключили? За жарт? — не розумію я. Поруч Лалі від шоку впускає лінійку на підлогу.

— За жарт, через який постраждали студенти і сама академія, — підіймає палець угору хлопець, роблячи наголос на своїй заяві.

— Та ну! — махаю рукою. — Ти смієшся? Навіть їжачку зрозуміло, що не змогли б хлопці здійснити таке. Знань і вмінь би не вистачило. Та й часу теж. Ти тільки уяви, скільки б їм довелося скніти над кожним артефактом. Не став би Мак так морочитися.

— Це знаєш ти, я, Лалі, деякі студенти та викладачі, ну і, звісно ж, сам Мак, — схиляється до мого обличчя одногрупник. — А от комісія з міністерства ні. Вона одноголосно вирішила всіх собак повісити на компашку наших пустунів.