Розділ 40

Поступово стає зрозуміло, що ми спускаємося все нижче і нижче. Повітря робиться більш прохолодним і затхлим, у ньому виразно впізнаються запахи вогкості, вологої землі та глини. Хоча помітно, що самим коридором ходили зовсім недавно, причому не один раз. Світловий промінь раз у раз вихоплює обривки павутиння, а ображених вторгненням на їхню територію і вандалізмом павуків, навпаки, не видно. Але ж якби в таємному ході ніхто не з'являвся тривалий час, то ці членистоногі, без сумніву, почувалися б тут королями і повноправними господарями.

Висновок напрошується сам собою — блондин явно знав куди бігти, і зачинені на замок двері його дуже здивували. Збіг? Не думаю... Час уже приперти до стінки моїх друзів і витягнути всю правду назовні.

Коридор закінчується невеликими дверима, які теж зачинені, але в нас є відмички і досвідчений ведмежатник, і я не про себе зараз, якщо що...

Джер із легкістю відкриває нехитрий замок, і ми опиняємося в якомусь підвалі. Крізь ґратчасте вікно під самою стелею видніються вогні академії. Більше того, я навіть тепер розумію, в якому будинку ми опинилися. Це підвал місцевої ратуші, вірніше, того її крила, де розміщується філія історичного музею.

Вибратися звідси зовсім не становить труднощів. Приміщення явно покинуте, і ним давно не користувалися за призначенням, тільки завантажили всяким мотлохом і благополучно забули, а вихід у підвалу є окремий.

Зізнатися чесно, я вже почала побоюватися, що завела всіх кудись до чорта на роги, і ми знову отримаємо проблеми на наші голови, тепер уже з моєї вини. Але на щастя все закінчується благополучно. Щоправда картину затьмарює постійне бурчання блондина, який хоч і стримується у виразах, не розуміючи, чого мене сюди понесло, але, ручаюся, подумки мою тушку вже четвертував, і не раз. На відміну від друга, який відразу ж увірував у мою інтуїцію, він піддає сумніву не тільки внутрішнє чуття, яким мене нагородила природа, а й мої власні розумові здібності. Тричі «ха-ха», сам же ж, мабуть, не раз тут нишпорив, а тепер незадоволений, що я розкрила його маленький секрет.

Хоч мені самій невтямки, чому ми не повернулися в актовий зал, але старанно удаю, що так і було задумано, і тупцяю в напрямку академії. За кілька хвилин зуби починають вистукувати від холоду, а я почуваюся Жанною д'Арк, яка жертвує всім заради благородної мети.

Дорога веде не до головного входу, а до невеликої металевої ажурно викуваної хвіртки, у яку ми непомітно прослизаємо. Хлопці тихо сперечаються, досі не дійшовши консенсусу, я ж насторожено дослухаюся до того, що діється навколо.

Невеликий сад на задньому дворі академії освітлений занадто погано, і моя інтуїція просто волає, що зараз відбудеться щось важливе і значуще.

Шикаю на розбурханих друзів, які, сторопівши, замовкають, і виразно розрізняю кроки.

Не змовляючись, ми стрибаємо за найближчий кущ і, тихо притулившись одне до одного, — бо кущ один, а нас цілих троє — нашорошуємо вуха.

— Що професор Езофілус робив у Ладені? — голос магістра Бертон звучить хрипко і схвильовано.

Парочка викладачів виринає з темряви і стає якраз навпроти нашої схованки.

— Та хто ж його розбере, Абі? — другий голос поза всякими сумнівами належить професору Шарльє, викладачу віщування. — Тільки підозріло все це. Розбійники просто так не нападають на ректорів магічних академій. І та шушваль, яку затримали, ручаюся, абсолютно ні до чого. Копати треба глибше.

— А що сказала влада Алігії? Вони займаються цією справою? — наполегливо допитується викладачка алхімії.

— Наскільки мені відомо, сам король Доріан узяв під особистий контроль випадок із майстром, — відповідає чоловік. — І помістив його в найкращу королівську лікарню, де за нього взялися світила сучасної медицини. Але поки що професор так і не прийшов до тями.

На хвилину між співрозмовниками запановує напружене мовчання, тоді як ми обмінюємося здивованими поглядами.

Це що виходить? Ректор академії, ні з того, ні з сього, вирушив до сусідньої країни, де на нього вчинили замах злочинці.

— Не подобається мені все це, Жане. Після сьогоднішнього випадку міністерської перевірки нам не минути, і в мене погане передчуття, — нарешті, видає магістр Бертон. — Тепер у них буде привід втягнути академію у свої політичні ігри. Без Езофілуса ми беззахисні. А що там кажуть твої карти?

— Не хочу тебе лякати, Абі, — похмуро зітхає професор Шарльє. — Але це початок кінця...