Розділ 39

— Ти як? — квапливо запитує друг, скануючи мене уважним поглядом.

Найбільше на світі мені хочеться кинутися йому на шию і заридати на широких чоловічих грудях, виливаючи свій смуток і горе, але я обмежуюся лише коротким кивком і хрипким шепотом.

— Нормально, — рука мимоволі підіймається до шиї і тре пошкоджену шкіру. Зуб даю, завтра я буду хизуватися з чарівним намистом у вигляді синюшних плям на шкірі.

Кейн, ще раз мене прискіпливо оглянувши, кидається на допомогу до Джера, а я, поштурхавши ногою бездушного, що валяється на землі, окидаю поглядом приміщення в пошуках вукарія.

Той так і лежить біля дверей, ще не відійшовши від мого удару. Я прям пишатися собою починаю. Одним махом вирубала нечисть, от так я — такий собі хоробрий кравчик.

Удвох хлопці швидко втихомирюють ожилі опудала і прямують до поваленого мною вукарія, беручись у пошуках чогось нишпорити по підлозі, поки Кейн не знаходить дещо, що підозріло блиснуло у світлі настінних ламп.

— Що це? — вибираюся зі свого закутка, гидливо переступаючи через тушу зомбі. Темно-червона кулька, затиснута в пальцях, нагадує виколупане мною око.

— Артефакт оживлення, — похмуро пояснює Кейн, ховаючи знахідку в кишеню. Пригадую: там уже знайшли спокій і сережка, висмикнута з вуха бездушного, і один із зубів гуля. Цікаво, що ж було в ритольника. — Хтось ґрунтовно заморочився, щоб таке влаштувати. Та ще й наділити кожен макет окремим зразком. Навряд чи таке було під силу Маку і його компанії.

— Це тому ти затримався? — цікавиться Джер, обмінюючись дивними поглядами з другом.

— Угу, — підтверджує Кейн, оглядаючи ще раз по черзі кожне з опудал. — Піди зрозумій, що в кого працює. Доводилося діяти навмання... А без цього їх було не зупинити. Ти б'єш, вони знову підіймаються. Ляльки, що з них узяти?

— Та я помітив, — блондин багатозначно потирає щелепу там, куди припав удар від ритольника.

Тобто виходить, що, виколупавши випадково око з очної ямки вукарія, я, сама не підозрюючи, припинила дію артефакту оживлення? Оце так! Тепер навіть не знаю, пишатися мені своїм везінням чи засмучуватися, що сила удару в мене, як і раніше, не дуже...

— Ну що, повертаємося назад? — запитує Джер. — Виходить, даремно зламували замок...

Його губи викривляються во вже звичній для мене саркастичній усмішці.

— Не даремно, — заявляю, сама від себе не чекаючи опору. — Ми повинні йти далі.

Своє відчуття я навіть пояснити не можу. Просто знаю, що нам будь-що-будь потрібно продовжувати шлях у цьому напрямку. І справа навіть не в тому, що повертатися може бути небезпечно, а в тому, що ми повинні бути саме в цьому коридорі в потрібний час.

— Схаменися, малявко, — пирхає блондин. — На біса нам туди потикатися? Ти хоч знаєш, куди веде цей хід?

— Не знаю, — хитаю головою. — Але ми повинні ним пройти до кінця.

Із цими словами я перша смикаю ручку дверей і роблю крок у темний вузький коридор. На відміну від попереднього, світильники на стінах тут не передбачені, і просуватися доводиться ледве не навпомацки, тримаючись долонею за шорстку кам'яну стіну й обережно пробуючи носком уже безповоротно зіпсованої туфлі дорогу попереду.

Про щось пошушукавшись, хлопці ступають услід за мною, більше не сперечаючись і не перечучи. Чи то й справді перейнялися моїм станом, увірувавши в мою інтуїцію, чи то просто вирішили — чим би дитя не тішилося, головне, щоб голову на плечах зберегло. Причому в моєму випадку в буквальному сенсі...

Щоправда, Кейн швидко обганяє мене і стає попереду процесії, запалюючи невеликий артефакт, що дає вузький промінь світла. Цей хлопець сповнений сюрпризів, як я подивлюся...

Замикає ходу блондин, щосили випромінюючи невдоволення подібною ситуацією.