Розділ 38

Вузький коридор робить поворот, потім ще один, поки ми не опиняємося в глухому куті. Ну, як у глухому куті? Перед зачиненими на величезний коморний замок дверима.

— Та щоб тебе ликаси покусали! — спересердя б'є по них кулаком Джер. Двері ображено гудуть, я злякано гикаю. І хоч до психів блондина віднедавна я якось притерлася, звикла і більше не боюся, то гучний тупіт позаду лякає не на жарт.

— Що будемо робити? — нервово ковтаю і кидаю обережний погляд за спину. Наших переслідувачів поки не видно, але це ненадовго.

— Розпускай волосся, — різко наказує Джер і сам уже тягне лапищі до моєї чудової зачіски, вірніше до того, що від неї залишилося.

— Руки геть! — ляскаю його по долонях, але нахабний блондин немов не помічає моїх спроб відсторонитися.

Я навіть не встигаю сказати «няв», як його пальці занурюються в мої розпатлані локони й починають діловито там копирсатися. Ну що за безцеремонна людина, сил немає ніяких!

— Знайшов, — за хвилину вигукує цей нахаба і витягує на світ дві металеві чорні невидимки, примудрившись при цьому дуже боляче смикнути мене за пасмо волосся.

— Ай! — тру болюче місце і з цікавістю беруся спостерігати за подальшими діями. Утім, здогадатися нескладно, що задумав нестерпний Джер.

Одна зі шпильок у спритних пальцях хлопця відразу ж перетворюється на якусь подобу петлі із загнутим униз кінчиком, а другу він згинає під прямим кутом і відразу ж пхає в замок. Цікаво, усі принци вміють орудувати відмичками, чи це тільки мені такий талановитий дістався?

А поки блондин зосереджено копирсається в замковій щілині, я напружено вдивляюся в темряву коридору. Кроки продовжують наближатися, стаючи дедалі гучнішими.

— Джере! Дже-е-ере, — тихо кличу хлопця. — У нас проблеми!

Моя новина розноситься луною по безлюдному приміщенню одночасно з гулем, що вискочив із-за рогу. За ним з'являється вукарій, який прудко перебирає лапами, потім трохи менш розторопний ритольник, і замикає процесію неповороткий бездушний.

Блондину навіть не треба дивитися в бік нечисті, що крокує по наші душі, він лише напружено смикає куточком рота і спокійно цікавиться: 

— Замки зламувати вмієш?

— Теоретично? Так, — киваю, згадуючи розповіді дитбудинковця Сашка, який щорічно тікав із притулку на вільні хліби наприкінці весни і повертався з настанням холодів. Узимку поневірятися важко, і практичний Олександр велично дозволяв себе спіймати поліції та здавався органам опіки, які й повертали його в «отчий» дім. До наступної весни... — Практично... Жодного разу не пробувала.

— Зараз спробуєш, — обіцяє блондин і змушує присісти біля нього.

Квапливо посвятивши в тонкощі злому, показуючи, що, куди і як крутити, Джер залишає мене вовтузитися з упертими дверима і крокує назустріч компашці, що нас переслідує. Намагаюся не дивитися в той бік, повністю зосередившись на роботі, але краєм ока вловлюю, що рухатися нежить стала повільніше й незграбніше. Може, тепер хоч заряд артефактів закінчиться. Не вічний же він, зрештою.

Що робиться в мене за спиною, я більше не бачу, лише чую глухі удари, тріск, натужне сопіння й тупіт, поки зовсім поруч зі мною не лунає сипле дихання. Повільно обертаюся, ще встигаючи почути, як клацає замок, що нарешті піддався, і впираюся носом у морду вукарія, який радісно ошкірився. Я б навіть сказала, занадто радісну.

Тихо скрикнувши від переляку, тикаю затиснутою в пальцях шпилькою в око нежиті, почувши, як металевий кінчик, жалібно скрипнувши об скляне око опудала, несподівано виколупав його з очної ямки. Вукарій ображено завиває, я, переможно вигукнувши, додаю ще удар у щелепу і, схопившись на ноги, кидаюся вбік. І там уже наштовхуюся на сильнішого супротивника. Бездушний, ухопивши мене за шию, підіймає над підлогою, так що я торкаюся її тільки пальцями ніг, і шумно прицмокує губами, розглядаючи моє зблідле обличчя.

— Джере! Джере! — хриплю в надії, що хлопець мене почує. Але затиснутий у кутку блондин, який одночасно відбивається від гуля і ритольника, хоч і реагує на мій поклик про допомогу, але можливості пробратися до мене в нього немає ніякої.

В очах темніє від нестачі повітря, я відчайдушно чіпляюся за слизьку, вкриту трупними плямами долоню зомбі, шкрябаючи по ній нігтями, але нежиті все дарма.

— Джере! — востаннє, навіть не знаючи навіщо, вигукую і безсило опускаю руки.

Тільки от вираз обличчя бездушного стає чомусь не задоволеним, а якимось розгубленим і спантеличеним. Здивовано розплющую очі, передумавши непритомніти, і напружено вдивляюся в пику свого супротивника. Той, обурено булькнувши, послаблює хватку і валиться до моїх ніг. А позаду нього стоїть нахмурений Кейн, який крутить у руках сережку-кільце, що щойно була в зомбі у вусі.