Розділ 1

Настя

-Та, ти мабуть божевільна! Ти справді надумала їхати в Україну?!! Там війна в розпалі!!!- кричить мені мій наречений Іван.

-Ну, той що!! Мені набридло тут жити! Тут все чуже! А там своє, рідне. – кажу я збираючи речі у валізу.

-Чим тобі тут не живеться? Ти вдома сидиш, гроші тобі платять як біженці. Чого тобі не вистачає?- питає здивовано Іван.

-А я хочу не сидіти на шиї в чужій країні! Я хочу додому! Ходити на роботу, спілкуватися з друзями та знайомими.-кажу продовжуючи збирати речі.

-А де ти будеш жити? – питає хлопець.

-В мене є будинок в селі, недалеко від міста.- кажу хлопцю.

-Ти справді божевільна!! Ти ж розумієш, що я з тобою не поїду. Мене відразу мобілізують.- каже Іван дивлячись на мене.

-А можливо і треба віддати борг Батьківщині? Невже ти не хочеш захистити свою країну від цих нелюдів?- питаю  я, а хлопець починає істерично сміятися.

-Не для того, я тікав від війни, щоб йти в саме пекло.- каже і підходить до вікна.- Якщо наші відносини для тебе нічого не значать- їдь. Але можеш забути про мене.- каже обертаючись до мене.

-Добре. Якщо ти цього хочеш.- говорю спокійно, хоч на душі неприємно.

-Я не хочу, щоб ти їхала. Нам же було добре разом – ці два з половиною роки. Невже ти мене вже не любиш?- питає обнімаєчи з-за спини.

-Вибач. Але я більше не можу тут знаходитись. Кожен день прожитий тут –це нестерпна туга за домом.  Тому я поїду додому.- кажу обертаєчись до Івана.

-Ну, що ж, якщо ти так вирішила, то вперед. Але тоді забудь, все що було між нами.- каже сумно дивлячись на мене.

-Якщо ти цього хочеш.- кажу я і взявши валізу виходжу з будинку, який  став для мене прихистком під час війни.

Востаннє оглядаюсь, зустрічаючись поглядом з Іваном. Ще недавно я не могла без нього жити, а зараз  ніби пусто стало в душі.  Сідаю в таксі і їду на вокзал. Завтра я буду вже вдома…

****

Україна  радує мене лапатим снігом та заторами на дорогах.  Техніка не справляється з великою кількістю снігу. Все як завжди- я ВДОМА.. Щоб дістатися додому доводиться ще винаймати таксі, бо автобуси через снігопад не ходять. Їдемо з таксистом по вузенькій колії через поле до мого батьківського дому в селі. До війни ми з Іваном знімали квартиру в Києві, а з настанням війни поїхали до Польщи, як і більшість українців.  Майже через тиждень перебування в чужій країні я зрозуміла, що хочу назад. Але здоровий глузд підказував, про небезпеку, тож я лишалась. А зараз чаша мого терпіння переповнилась. І я їду додому! Дібравшись до будинку та розрахувавшись з таксистом пробираюся через кучугури до будиночка. Знаходжу ключі, сховані в особливому місті і заходжу в будинок. Відразу накочують спогади минулого. Дитинсво, навчання в щколі та університеті, переїзд батьків до бабусі, все перед очима, неначе фільм.  Хзнаходжу лопату та чищу сніг до сараю, де раніше були дрова. Потрібно запалити грубку, принести води, щось приготувати. Через декілька годин я втомлена, але щаслива засинаю в рідному домі. А вранці мене будить звук снігоприбиральної техніки.   Поприбиравши в будинку я йду на вулицю. Там бачу як якийсь хлопець чистить сніг біля сусіднього будинку.

-Дивно, у тітки Зіни ніби не було онуків. – подумала я про себе.

-Доброго дня.- привіталася я.

-Доброго.- привітався хлопець зі мною і підняв голову, щоб зрозуміти, хто його кличе.

-Вибачте, а тітка Зіна вдома?- питаю в незнайомця.

-Вона тут більше не живе. Ми живемо в цьому будинку. – каже він оглядаючи мене з голови до ніг.

-А. Зрозуміло.- кажу я  опускаючи погляд.

-А ви хто? Нова сусідка?- питає хлопець.

-Можливо й не нова.  Це мій батьківський дім.- кажу я , оглядаючи сусіда.

Йому років 35, з чорнявим волоссям, що виглядає з-під шапки.  Середнього зросту. Не худий, але й не товстий.

-А вас як звати?- питаю в сусіда.

-Данило.- каже сусід.

-А  я Настя. Будемо знайомі. А ви тут з дружиною живете?- цікавлюся в Данила.

-Ні. З племінниками. Їх батьки загинули. Вони жили на лінії вогню. Тож рятуючи їх я переїхав сюди та купив цей будинок.- ділиться сусід зі мною своєб історією.

-Зрозуміло.- кажу я і враз отримаю сніжкою в обличчя.

Все відбувається так несподівано, що я мало не падаю від сили удару. Намагаючись розчистити обличчя я  чую, я хтось до мене наближається.

-Ах, ви ж малі шибеники!- каже сусід.

-Вибачте, Насте, за них. Сніг для них, це розвага. Але вони здається забули про правила цієї гри: не бити сніжкою в обличчя.- каже він сміючичь і допомагаючи розчистити моє обличчя від снігу своєю рукавичкою.

Коли нарешті я звільнила обличчя від снігу, то зустрілася з поглядом з великими карими очима. Що ніби магнітом притягують до себе.

-Ви в порядку?- питає сусід оглядаючи мене.

-Так, дякую.- кажу я і знову оримаю сніжною, цього разу в спину.