Емма

Була субота. Емма варила до обіду картоплю, яку її прийомні батьки купували у супермаркеті ”U”. Картопля була водяниста і не смачна. Але найдешевша. Дівчина автоматично глянула у вікно, крізь яке нічого не було видно. Просто очам хотілося відпочити на природній світловій плямі. Вікно з вулиці було густо засноване павутинням. Його заборонялося знімати під загрозою “вилучення з життєвого простору”. Так писалося на великих щитах вздовж річки Арру – тоненького вичахлого струмочка в оточенні густих річкових квітів – Примули водяної. Щитів було багато, і усі вони транслювали інформацію заборонного характеру. Після того, як десять років тому, у Вельєрі, купка божевільних намагалася “попрати закони миру й добра на користь хаосу й уседозволеності” (так і написано), у їхньому містечку  змінився мер, вирубили дерева й заборонили вирощувати фрукти та овочі на присадибних ділянках (знову ж таки під загрозою “вилучення з життєвого простору”). Чесно кажучи, Еммі давно хотілося, щоб її вилучили кудись уже з того життєвого простору. Від життя там було лише існування. Безрадісне, болісне, морально виснажливе й тупе існування. До семи років вона жила у лікарні А в сім років, за розпорядженням мерії, Емму узяли до себе бездітні сорокарічні Жозе й Мадлен Лупе. Вони були добрими людьми. Із байдужими  блакитними матовими очима. Своїх дітей не мали. Турбувалися про неї, як могли. Тобто годували, одягали й стежили, щоб о дев’ятій була у ліжку. Тепер Еммі чотирнадцять, і вона вчиться останній рік у коледжі. Потім піде у лісний професійний коледж і працюватиме у лісі – стежитиме, щоб там нічого не росло. Емма замружила очі й похитала головою, ніби намагалася відігнати своє майбутнє.

Увійшли Жозе і Мадлен. Вони працювали у патрульній службі – дивилися, щоб ніхто не спускався з набережної до річки просто так – поритися в землі-повалятися на піску. А занурення ніг у воду й поготів  каралося “вилученням з життєвого простору”. Емма поставила на стіл картоплю з учорашньою рибою. Ну рибою воно називалося у супермаркеті. Насправді це була гумова субстанція білого кольору, яка і на смак нагадувала гуму. Жозе і Мадлен жваво обговорювали проєкт мера – з’єднати рекламні щити над річкою мережею телевізорів, що працюватимуть цілодобово, демонструючи розважальні шоу. Підліткам, які у період гормональних вибухів потребували бунту, буде дозволено розбивати ці телевізори. Поліція їх ловитиме, допитуватиме й відпускатиме. А то, через дію Закону Послуху, у поліції не лишилося роботи. Бо підлітки, за тим же законом, гасили свої вибухи ранніми мар’яжами, і, ні до чого не здатні, крім розмноження, роками шукали собі роботи, живучи на соціальні виплати у батьків.

Емма відпросилася пройтися. Недільний вивірений маршрут – навколо річки. Була осінь, але сонце вдень припікало по-літньому. Дівчина йшла, підставляючи обличчя ласкавому промінню, й думала. Через тиждень їй знову лягати в лікарню на десять днів. Її хвороба вимагала щорічної госпіталізації. Мадлен каже, що якщо не піти, Емма помре. Може, не піти?

Момент, з якого дівчина себе пам’ятала, це коли її, семирічну, виписували з лікарні Святої Терези й передавали прийомним батькам. Товстий кудлатий лікар посадив її, острижену й ще не годовану, трохи налякану, на стілець, приладнав до ніжних скронь присоски й сказав:

-Не бійся, крихітко. Це не боляче. Ми поговоримо, добре?

Емма кивнула й подивилася на знайомих уже людей, до яких незабаром мала увійти в сім’ю. Вона знала цю процедуру. Так було вже.

-Отже, – розпочав лікар, включивши прибори. – Як тебе звати?

-Емма Лупе, – тихо сказала дитина.

Емма звикала до цього прізвища шість місяців. Відтоді, як сподобалася подружжю Лупе.

-У тебе є батьки?

-Ні.

-Брати? Сестри?

-Ні.

-Дідусь? Бабуся?

-Ні, немає нікого.

-Ще родичі?

-Ні. Я нікого не знаю.

Лікар активно заклацав клавіатурою на комп’ютері.

-Добре, – задоволено промовив він. – Ти знаєш, Еммо, чому ти знаходишся у лікарні?

-Так. У мене хвороба. Небезпечна. І я мушу бути під наглядом спе-ціалістів.

Емма затнулася на останньому слові – воно було для неї заважке, але вона його часто чула й хотіла вжити. Лікар усміхнувся.

-Молодчинка, Еммо, – сказав він собі під ніс. – У якому місті ти живеш?

-Місто Вельєр. Регіон Бургундія.  Департамент Франш....

-Досить-досить. Молодчинка... – зупинив товстун, орудуючи мишкою.

-Країна Франція, – тихо, за інерцією продовжила Емма.

-Який головний закон Франції? – урочисто запитав лікар.

-Закон Послуху.

-Чудово, – вчергове підсумував лікар і поставив галочку на екрані.

Через секунду він  близько під’їхав до Емми на стільці й, заглядаючи їй в очі, повільно запитав:

-Де твій дім, Еммо?

-Тут. У лікарні Святої Терези, – швидко проговорила Емма.

Їй так хотілося сподобатися лікарю своїми правильними відповідями. Вона боялася, щоб ніхто не зауважив про її непридатність до життя серед нормальних людей, як це було минулого року.

-Може, ти пам’ятаєш інший дім, – провадив лікар. – Якийсь будинок. Пф... Садок... Гойдалку... Снилося, може...