Розділ 31

Елізабет, крутячись та ходячі туди-сюди, намагалася піймати на мобільному телефоні зв’язок. Піднявши руку догори та бурмочучи собі під ніс, зітхнула. Знизавши плечима, почала емоційно жестикулювати руками. Оглянувшись, побачила, як Адам, тримаючись за живіт, сміявся.

— Адаме, я намагаюся зв’язок піймати. А тобі смішно? — нахмурившись, сказала дівчина. — Я вже два дні не говорила з Доріаном й Софією. Я… хвилююся за них. А раптом щось трапилося? А раптом їм потрібна моя допомога?

Тернер, ледве вгамувавши сміх, підійшов до Ліззі та, обійнявши її за живіт, поцілував у маківку.

— Ліззі, розслабся й озирнись по сторонах. Безкрайнє синє небо, гори, бурхливе море, дивовижна природа та космічні краєвиди, і ми нарешті удвох.

Елізабет, схиливши голову, взяла Адама за руку й поцілувала його долоню. Обернувшись, легко всміхнулася й, ставши навшпиньки, поцілувала у вуста. Відкинувши голову, поглянула на чисте синє небо.

Вони перебували на пагорбі, де здавалося, що можна торкнутися рукою до гір, верхівки яких окутав туман. Елізабет до кінця не могла звикнутися з думкою, що всі негаразди позаду. Бути в постійній тривозі, ховатися від недругів, бути далеко від Адама. Тому, коли Доріан кілька днів тому повідомив, що відкликає охорону, а Флетчер й Грехем вже ніколи не завадять її щастю, розплакалася. Так, це були емоції, які Елізабет більше не хотіла стримувати. Також від брата дізналася, що відносно Аманди Кінг, її батька й Олівера Тернера проводиться розслідування. Проти колишньої подруги Ліззі категорично відмовилася давати свідчення. Аманда й так своїми діями та злочинними угодами з Флетчером зруйнувала собі життя. Елізабет не жаліла Кінг, проте розуміла, що через бажання помстися Аманді зробить лише собі гірше.

— Про що задумалась, Ліззі?

Голос Адама вивів її з думок. Елізабет оглянулася й, відійшовши від чоловіка, ступила на край прірви.

— Я не просто так захотіла приїхати саме в це місце, — озирнувшись, сказала Ліззі, й по її щоках потекли сльози.

Адам, нахмурившись, підійшов й взяв її за руку.

— Хвилі боляче вдаряли моє тіло й, накриваючи собою, тим самим ніби говорили, що я ніколи не зможу виплисти, що тепер море стане моїм домом, — дивлячись на небосхил, сказала Ліззі. Відчувши, як Адам стиснув її руку, продовжила говорити далі: — Я винирнула з води, і мені вистачило часу лише щоб швидко видихнути та вдихнути. Бачила берег, намагалася виплисти, однак холод, ніби ланцюги, сковував мої рухи. Нова хвиля накрила собою, і я знову опинилася під водою. Страх, паніка заволоділи свідомістю. Холод  пронизував тіло голками, й від цього пройшло розуміння, що це кінець, що я не зможу виплисти. Заплющила очі. Більше сил боротися не залишилося… Безодня забрала мене у свої тенета!

Ліззі, перевівши погляд на Адама, схилила голову набік.

— Це саме те місце, з якого мене зіштовхнув Грехем.

Адам, глибоко вдихнувши, обійняв Ліззі за плечі. Дівчина, витерши сльози, промовила:

— Я ненавиділа порт, в якому перемішувався запах риби, тютюну та немитих людських тіл, проте любила шхуну містера Міллера, в’язану шапку, якою намагалася сховати своє довге, хвилясте, темно-каштанове волосся, та зустрічати схід сонця у морі. Навіть не дивлячись на свій страх перед водою, кожний раз переборювалася себе, щоб допомогти чоловіку. Море здіймало спогади й кидало душу немов на скелі під час лютого шторму, один погляд в безодню змушував серце битись повільніше та затримувати подих. Суміш запахів занурювала у спогади настільки сильно, що здавалось, ніби це все знову було наяву. Але я цим жила, навчилась жити, кожного разу переживаючи все знову і знову.

Адам, поцілувавши Ліззі у скроню, взяв за руку й, розвернувши до себе, сказав:

— Я не знав, що це саме те місце. Однак пам’ятаю, з ким ти хотіла зустрітися в Норвегії.

Ліззі захитала головою. Оглянувшись, затамувала подих. До них повільно йшов містер Міллер. Елізабет, поглянувши на коханого, через сльози всміхнулася й чимскоріше побігла на зустріч дядькові Освальду. Міцно обійнявши його, подякувала, що він приїхав.

— О, мила Ліззі, я такий радий тебе бачити! — сказав містер Міллер. — Думав, що вже ніколи не зможу побачити тебе.

Елізабет бракувало слів, щоб виразити всі свої емоції. Озирнувшись, простягнула руку Адаму. Тернер, підійшовши, схрестив їхні пальці.

— Я хочу ще раз побачити море. Відчути ті емоції, завдяки яким я відчувала себе живою.

Дядько Освальд кивнув й, присівши на траву, сказав:

— Ох, мені потрібно трішки відпочити. Я вже старий для таких прогулянок.

Ліззі й Адам, присівши поряд, відкрили свої рюкзаки й дістали воду і їжу.

Досягнення внутрішньої гармонії та душевного спокою необхідно, як ковток повітря, кожній людині. Однак не всі це можуть досягнути. У чому ж криється причина? Тут можуть бути як і зовнішні, так і внутрішні чинники, що заважають людині знайти злагоду та відчути тверду опору під ногами. Можна вважати, що кожна людина коваль своєї долі, проте деколи саме доля вносить свої корективи у життя, а ми вже обираємо самі, чи противитися новим змінам, чи ховатися від незгод та проблем, чи йти попри сильні вітри вперед, час від часу падаючи, боляче вдаряючись, проте йти до своєї мети.

Ліззі у компанії Адама й містера Освальда провела чудові вихідні. Вона знову була на шхуні містера Освальда, проте зараз все було інакшим. Елізабет знала, що поряд коханий чоловік і у Лондоні її чекає брат, подруга Софія, місіс Вільямс й вибір, яку обрати майбутню професію. Діставши з рюкзака фотоапарат, зробила кілька фото. Присівши, переглянула їх й відкрила старий файл з фотографіями. Здається, вона вже обрала майбутню професію.