Розділ 24

Адам, розплющивши очі, повернув голову. У кріслі сиділа дівчина. Вона, широко всміхнувшись, піднялася та, присівши на ліжко, взяла його за руку.

— Адаме, милий, я так рада тебе бачити, — лагідно сказала.

Адам, вигнувши брови, піднявся й, відчувши біль у зламаній руці, насупився. Перевівши погляд на їхні сплетені руки, з-під лоба поглянув на дівчину.

— Містер Тернер сказав, що ти втратив пам’ять. Адаме, мене звати Аманда. Я твоя наречена, — додала дівчина.

Адам, усміхнувшись, висмикнув руку й, пильно дивлячись на Аманду, промовив:

— Батьки не говорили, що у мене є наречена, — вигнув брови Тернер.

Аманда нервово хмикнула.                                 

— Тобі потрібний був спокій, — усміхнувшись, сказала. — Однак я не могла так довго чекати, й тому вирішила приїхати. Ти повинен знати, що я з тобою.

— Скажи мені, чому я уві сні бачу образ іншої дівчини? В голові постійно крутиться ім’я… Елізабет. 

Аманда, насупившись, відвела погляд й промовила:

— Вона ніхто. Ти… зрадив мені. Проте я готова тебе вибачити заради бізнесу наших батьків та нашого майбутнього.

Адам стримав смішок й, перевівши подих, промовив:

— Якщо я тобі зрадив, тоді я не достойний тебе, Амандо.

— Не говори так! — крикнула й, сіпнувшись, натягнуто усміхнулася. — Пробач. Я не повинна так реагувати. Ми все виправимо, милий.

Адам кивнув й, схилившись, глибоко вдихнув.

— Голова болить. Пригадую лише якісь маленькі події та образи. Елізабет. Флетчер. Аварія.

— Що ти сказав? — насупилася Аманда.

— Елізабет. Флетчер. Аварія, — знизавши плечима, повторив Адам.

— Шкода, що ти не пригадав мене, — сказала Аманда й, піднявшись з ліжка, підійшла до вікна. — Можливо, нам варто поїхати у подорож?

Адам вигнув брови й також піднявся з ліжка. Підійшовши до Аманди, промовив:

— Я б дуже хотів кудись поїхати, проте мене чекає довге лікування.

У кімнату Адама ввійшла матір. Вона, поглянувши на Аманду, нахмурилася.

— Місіс Тернер, — оглянувшись, сказала дівчина, — вітаю вас.

— Мамо, ви не говорили, що у мене така вродлива наречена, — промовив Адам й схилив голову набік.

Місіс Тернер хмикнула й, поглянувши на Аманду, сказала:

— Тобі вже час йти.

Аманда, нахмурившись, підійшла до Хелен.

— Я ще повернувся, — сказала й вийшла з кімнати.

Місіс Тернер, розвернувшись, пішла слідом за дівчиною. Наздогнавши на виході, схопила її за руку й процідила:

— Ти… маленька хвойда Флетчера, більше не смій приходити до нас. Не смій наближатися до мого сина.

— До якого із синів? — хмикнувши, запитала Аманда. Побачивши здивований вираз обличчя Хелен, засміялась й додала: — Мене запросив містер Тернер. Дивно, що ваш чоловік не попередив.

Коли Аманда пішла, Хелен взяла мобільний телефон й зателефонувала чоловіку.

— Як ти поспів запросити Аманду? Ця дівка приїхала, коли мене не було.

— Хелен, як ти посміла розповісти батькам Еліс про борг Олівера? — закричав у слухавку містер Тернер.

— Хтось повинен був це зробити. Борг Флетчеру допоможуть віддати батьки Еліс. Й не смій більше брехати мені, Генрі.

Почувши позаду кроки, жінка оглянулася й, побачивши Адама, одягнутого у чорну майку та чорні штани, вимкнула телефон.

— Для декого брехня дуже ефективна тактика досягнення своїх цілей. Обман буває різним, і люди брешуть з різних причин, — сказав Адам.

— Сину, я не розумію тебе, — захитавши головою, промовила Хелен.

Адам, усміхнувшись, поцілував матір у щоку й пішов. Діставши з кишені ключ від батькового кабінету, відкрив двері й увійшов. Увімкнувши комп’ютер, приєднався до сервера. Батько всю документацію дублював на свій комп’ютер, однак основні папки на робочому столі були з паролями.

— Ти що робиш у батьковому кабінеті?

Почувши голос брата, Адам підняв голову й усміхнувся.

— Не дуже привітно ти мене зустрічаєш, брате! — сказав Адам й продовжив вводити всі відомі йому паролі.

— Доступ до його кабінету має лише батько! — насупившись, сказав Олівер.

Адам, знизавши плечима, спокійно запитав:

— Чому ти так нервуєшся, Олівере?

— Ти не пам’ятаєш, однак батько нікого не пускає в цей кабінет. Так було завжди. Він розгнівається…

— Ти вірно сказав, Олівере, я не все пам’ятаю, — перебивши, сказав Адам й, не підібравши паролі, вимкнув комп’ютер.

— Краще ходімо звідси, доки батько не повернувся, — сказав Олівер.

Адам, хмикнувши, пішов слідом за братом та, закривши кабінет, поклав ключ у кишеню.