Розділ 21

Повільно розплющивши очі, Елізабет поряд почула голоси. Все розпливалося перед очима. Не маючи сил говорити, прошепотіла:

— Адам. Де він? Адам…

— Міс Девісон, ви в лікарні!

— Що трапилося?

До неї долинав жіночий голос. Елізабет намагалася вдихнути, проте від болю в грудях зойкнула. Спогади виникли раптово і без попередження. Вони здавалися настільки реальними, неначе Ліззі відчула автокатастрофу знову на власній шкірі. Від емоцій та хвилювання заридала. По щоках потекли гіркі сльози. Серце вистрибувало з грудей, і тіло кидало в піт. Вона намагалася піднятися й, стиснувши вуста, дотягнулася до крапельниці й, висмикнувши голку, впала з ліжка.

— Лікаря! Терміново покличе лікаря!

Від шокового стану Елізабет втратила свідомість.

Коли Ліззі приходила у свідомість, то бачила в палаті Хелен або Софію. Запитуючи про Адама, плакала. Місіс Хелен повідомила, що Адам та водій перебувають у реанімації, і ця новина розірвала серце Елізабет.

— Я більше не можу приходити до тебе, Елізабет! — похмуро сказала місіс Тернер.

— Хелен, я повинна побачити Адама…

— Він у реанімації, Елізабет! — закричала жінка й, розвернувшись, направилася до виходу.

— Місіс Тернер, не йдіть! — крикнула вслід Ліззі.

Їй було страшно. Раз за разом усе повторювалося флешбеком: вона пам’ятала події автокатастрофи. Перед очима повставали ті самі картинки, у вухах знову лунав звук скрипу шин, крик водія, сигнали швидкої допомоги, що стали ніби фоном травмуючої події. Посеред ночі до неї приїздив Доріан, й одного разу він сказав:

— Я не вмію бути старшим братом і не можу заслужити право вважатися найкращим родичем та входити в ближнє твоє коло довірених осіб. Стосунки між братом і сестрою не завжди миролюбні та безхмарні, а часом навіть навпаки — важкі й агресивні. Не з нашої вини ми втратили багато часу, але, якщо є бажання, ми зможемо все виправити.

Ліззі мовчки слухаючи його, повільно обернулася до Доріана. По її щоках потекли сльози. Вона кивнула, й Норман витер сльози з її щік.

— Ти пам’ятаєш номер телефону?

— Так, — тихо сказала.

— Молодець. Я покладу мобільний телефон у шухляду. Доки, на жаль, не можу тебе забрати, проте, якщо раптом щось трапиться, ти зателефонуєш по тому номеру. Ліззі, ти зрозуміла?

— Так, — прошепотіла.

Відчуваючи дотик руки Доріана, заплющила очі й перший раз, перебуваючи в лікарні, змогла спокійно заснути.

Проходили дні, а за ними пройшов тиждень, і Ліззі перший раз самостійно піднялася з ліжка. Лікарі повідомили, що тяжких травм у неї немає, однак вона повинна обов’язково пройти всі обстеження. Одного разу, повернувшись у палату після процедур, побачила Аманду.

— Нарешті ти прийшла, подруго, — розвела руками дівчина й усміхнулася. — Я вже зачекалася тебе.

Ліззі, присівши на ліжко, байдуже поглянула на Аманду.

— О, принцеса Елізабет чимось засмучена? — хмикнула дівчина й, покрутившись, посміхнулася. — О, можеш не відповідати, тому що мені насправді байдуже на твої почуття.

— Навіщо тоді прийшла? — запитала Ліззі.

— Насолодитися твоїм стражданням, Елізабет Девісон.

— Що з тобою трапилося, Амандо? — нахмурилася Ліззі. — Раніше ти не була такою…

Аманда голосно засміялася.

— Життя внесло свої корективи! Після твого зникнення я дійсно страждала, проте зрозуміла, що ти не повернешся й досить мучити себе сльозами. Я погодилася на шлюб з Адамом Тернером, і перший раз відчула себе щасливою. Я закохалася, Елізабет! Хоча й ці почуття були не взаємними, проте в мене були свої плани на цей шлюб. Я готова була зробити все, щоб Адам забув тебе.

— Ти виниш мене в тому, що Адам покинув тебе? — зітхнувши, тихо запитала Елізабет.

— Так! — скорившись, відповіла. — Я дивлюся зараз на тебе, подруго, й ти жива! А Адам змушений боротися за своє життя! Де справедливість, Елізабет?

Ліззі опустила голову. Їй нічого було відповісти.

— Мовчиш? — засміялася Аманда й продовжила говорити далі: — Ти псуєш усім життя. Через тебе загинули батьки, й Адам у реанімації.

— Пішла геть, — піднявши голову, сказала Ліззі.

— Що? — знизала плечима Аманда.

— Пішла геть звідси! — піднявшись із ліжка, закричала Ліззі.

Аманда, насупившись, штовхнула Елізабет, й вона, не втримавшись на ногах, впала на підлогу.

— Скоро все закінчиться, принцесо! — зашипіла Аманда. — Чекай гостей!

— Гей, ти що тут робиш? — почувши голос Софії, Ліззі повільно піднялася на ноги.

Софі, схопивши Аманду за волосся, силою випхала її з палати.

— Щоб я тебе більше тут не бачила, божевільна сучка! — закричала Софія й, оглянувшись, підійшла до Ліззі й обійняла її.

Елізабет довго плакала. Вона звинувачувала себе в тому, що трапилося. Слова Аманди про те, що вона залишилася живою, а Адам бореться за своє життя, ніби гострим лезом ранили прямісінько в серце. Ще й водій також перебував у реанімації. А вона жива! Почуття вини лютувати в душі, викликаючи внутрішнє напруження та виснаження.