Розділ 20

Доріан неочікувано підійшов до Елізабет. Ліззі, вигнувши брови, оглянулася. Адам, спостерігаючи за ними, кивнув.

— Серйозно, Ліззі? Будеш кожного разу запитували в Тернера дозвіл поговорити зі мною? — хмикнувши, запитав Доріан.

Елізабет знизила плечима.

— Не розумію про що ти. Я просто поглянула на Адама. Я рада тебе бачити. Сподіваюся, що ти більше не злишся на мене. Проте, на всякий випадок нам краще не розмовляти на публіці.

— О, я тебе прошу. Половина запрошених гостей містера Кумара знають, що ти моя сестра. Інша половина чули лише такі чутки, а можливо, інші вважають, що ти моя пасія.

— О, про пасію це гидко, — скривилася Ліззі.

— Що хотів Флетчер? — серйозним тоном запитав Доріан.

Елізабет закотила очі.

— А що таке? Хвилюєшся? Чим тобі не подобається Флетчер? Досить цікавий чоловік.

— Ти пам’ятаєш той номер, який я сказав вивчити? — нахилившись, запитав Норман.

— Знущаєшся? — знизала плечима Ліззі.

— Ні! Повтори.

Ліззі не стрималася й видала смішок.

— Повтори! — наказав Доріан.

Елізабет, зітхнула й, піднявши голову, два рази правильно сказала номер телефону.

— Молодець, — усміхнувшись, сказав Доріан.

Елізабет оглянулася й побачила Його. Чоловік стояв поряд із Флетчером і щось говорив йому. Широко відкривши очі, вона здригнулася. Подих перехопило, і ставало тяжко дихати. Відчувши тремор у руках, стиснула кулаки. Доріан, помітивши її стан, схопив за лікоть.

— Ліззі, що з тобою? — запитав Доріан.

Вона не чула Доріана, не чула музики, не чули голоси людей навкруги. Все ніби перестало існувати. Вся увага була прикинута лише до однієї особи…

Страх — найдієвіша емоція в житті, яка змушує за обставинами швидко діяти або, навпаки, заганяє у ступор. Елізабет знала, що це за емоція. Вона відштовхнула Доріана й, розвернувшись, зробила крок, потім ще один. Страх зупиняє людину від непотрібного марного ризику, проте зараз Ліззі відчувала, як усередині закипає гнів. Перед нею повстав Адам і, взявши за плечі, запитав:

— Ліззі, що з тобою?

— Адаме, відвези її додому, — підійшовши, сказав Доріан.

— Він тут, — прошепотіла дівчина. — Вбивця моїх батьків стоїть поряд із Флетчером.

Адам оглянувся. Взявши Елізабет за руку, потягнув за собою. Вийшовши з залу, Ліззі висмикнула руку й, тяжко дихаючи, схилила голову.

— Я його бачила, — тихо сказала, й по щоках потекли сльози.

Адам натиснув кнопку ліфта й обійняв дівчину.

— Чому так швидко йдете з вечірки? — почувши позаду себе голос Аманди, обоє оглянулися.

Елізабет витерла сльози з обличчя й нахмурилася.

— Міс Кінг, без вас вечірка дуже сумна! — у коридорі з’явився Доріан і, поглянувши на Адама, кивнув.

Коли відкрилися двері в ліфті, Адам поклав руку на спину Ліззі й, підтримуючи її, прошепотів, щоб вона йшла. Аманда, скривившись, обернулася й промовила:

— Ну що ж, містере Нормане, тоді продовжимо веселитися!

— О так, голубонько! — всміхнувся Доріан і, нахилившись, додав: — Флетчер не буде ревнувати? Мені варто хвилюватися, що його молоденька пасія проведе вечір у моїй компанії?

Аманда, відступивши, округлила очі й замахнулася рукою. Доріан, перехопивши її долоню, нахмурився.

— Не варто так робити, міс Кінг.

— Відпусти! — запищала дівчина.

Доріан відпустив її руку й, розвівши руками, кивнув. Аманда, обійшовши чоловіка, повернулася на вечірку. Норман, викликавши ліфт, дістав мобільний із кишені й зателефонував Оуену:

— Вечір закінчився. Я повертаюся.

— Щось трапилося? — запитав Оуен.

— Трапилося. Мої підозри з приводу Флетчера підтвердилися. Передай охороні, щоб вони про всяк випадок супроводили машину Ліззі й Адама. Ще потрібно навідатися до кудрявої.

Елізабет, сівши в машину, продовжувала тремтіти. Адам наказав водієві їхати додому й обійняв дівчину.

— Цей сучий син помітив мене, — тихо сказала.

— Ліззі, ти впевнена, що то був він?

— Так! — кивнула. — Я впевнена, Адаме, що це був саме він! Я на все життя запам’ятала його обличчя!

Липкий страх огортав тіло. Становилося тяжко дихати, й Елізабет, поклавши руку на груди, намагалася вгамувати своє серцебиття та відновити контроль над диханням. У душі вирував ураган. Попри бажання помститися, вона відчула себе слабкою заляканою дівчинкою.

— Все буде добре, маленька! — сказав Адам й, обійнявши, поцілував її у скроню. — Як виглядав той чоловік?

Елізабет важко зітхнула.

— Високий, сивоволосий чоловік зі шрамом на правій щоці. Він стояв біля Романа Флетчера.