Розділ 11

На повороті Адам сповільнив рух. Через зливу дорогу майже не було видно. Елізабет дивилася прямо й думала про розмову з Доріаном. Пригадуючи кожне його слово, поглянула на теку, яку міцно тримала в руках. Він не сказав їй головного: хто винний у смерті батьків?

— Адаме, зупини машину, будь ласка, — прошепотіла.

— Ліззі, що трапилося? — нахмурився й почав сповільнювати рух.

— Зупинися, будь ласка, — поглянула на Адама.

Чоловік зупинився на узбіччі й, повернувшись до Елізабет, побачив пластир на шиї.

— Що це? — провів пальцем по шиї й нахмурився. — Доріан обіцяв, що не завдасть тобі шкоди! Я знову повірив йому…

— Це не Доріан! — опустила голову й зітхнула. — Він розповів мені все. Ну, майже все.

— Забудь про нього! Він отримав все, що хотів. Тепер ти вільна від нього.

— Так, він отримав! Однак я — ні!

— Не розумію тебе! — захитав головою.

— Він також розповів, що ти хотів поїхати за мною в Норвегію, — голос здригнувся, й виступили сльози.

— Так, хотів, — зітхнув. — Однак Норман переконав, що не варто цього робити.

— І ти повірив йому? — нахмурилася й відвернулася.

— А ти, Ліззі, повірила йому?

— Адаме, що ти хочеш почути від мене? Я кілька днів назад дізналася, що в мене є старший брат, який ненавидів нашого батька.

Дощ барабанив по машині, а на небі з’явилася блискавиця. Елізабет, відклавши теку, вийшла з машини.

— Елізабет! — викрикнув Адам і вийшов слідом за нею.

Ліззі голосно, наскільки могла, закричала. Так, їй потрібно було це зробити! Вона стояла під дощем і глибоко дихала. Тремтіла від холодного пориву вітру, однак продовжувала стояти біля автівки. Адам, підійшов до дівчини, обійняв. У його теплих обіймах відчула, як тіло видавало дрижаки. Заплющила очі й, притулившись до Адама, прислуховувалася до його серцебиття та звуків дощу.

«Я повинна дізнатися більше про Доріана!» — подумала про себе.

— Ліззі, ходімо! Ти вся тремтиш! — сказав Адам.

Приїхавши у квартиру Адама, Елізабет роззулася й, оглянувшись, продовжувала стояти біля дверей. Чоловік мовчки підійшов та, обійнявши за спину, відніс у ванну кімнату. Допоміг роздягнутися й, включивши теплу воду, взяв на руки й посадив у ванну. Ліззі продовжувала тремтіти й, обхопивши себе руками, поглянула на Адама.

— Оуен мене викрав, — прошепотіла.

Адам зітхнув.

— Вже знаю. Він зник.

— Він працював на Доріана.

— Це також вже знаю.

— Адаме, я підписала деякі документи. Тепер Доріан власник порту. Також він отримав батьківські банківські рахунки.

— Який ще порт? — вигнув брови.

Елізабет хмикнула й, дотягнувшись до кульок, кинула їх у воду. Коли пінка заполонила ванну, прилягла.

— Дивно, що ти цього не знав, — нахмурилася.

— Ліззі, я правда не розумію, про який порт йде мова, — знизав плечима.

Елізабет зітхнула й вирішила розповісти про розмову з Доріаном, а саме про історію з Олівером. Вона не очікувала такої бурхливої реакції від Адама.

— І ти йому повірила? — фиркнув. — Норман не такий вже й хороший, щоб йому довіряти!

— Адаме, твій братик не такий вже ідеальний! Також негідний! І я не говорила, що довіряю Доріану. І якщо ми вже говоримо про довіру, то саме ти два рази повірив!

— Так, і перший раз це було моєю помилкою!

— Гаразд! Адаме, краще вийди. Я хочу побуду сама.

Коли чоловік вийшов, заплющила очі й глибоко вдихнула. Зараз було не на часі скандалити з Адамом через Доріана, і просити в нього допомоги дізнатися про Нормана більше інформації також не могла. Задумалася, навіщо їй це все потрібно? Вона двадцять один рік не знала, що у неї є старший брат, так, можливо, варто забути про нього? Розплющила очі й зітхнула. Вона не може так просто викинути Доріана зі своєї голови. Якби вона не хотіла цього, однак він її брат: цинічний, владний, жорстокий! Однак, вона також побачила його іншу сторону. Елізабет не здатна була прийняти рішення. Боролася зі своїми надокучливими відчуттями, які вгризалися в серце лещатами. Вірити чи не вірити? Робити чи не робити? Довіряти чи не довіряти? Багато непотрібних сумнівів, страху й непорозумінь.

Елізабет, закутавшись у довгий махровий халат, підсушила волосся рушником і вийшла з ванної. Побачивши Адама, який вже був перевдягнутий у темно-синю футболку та спортивні штани, всміхнулася. Він сидів на дивані з ноутбуком на колінах. Помітивши Ліззі, відклав ноутбук на стіл.

— Я заплуталась, Адаме, — присівши біля чоловіка на диван, поклала голову йому на плече. Від її мокрого волосся майка Адама стала вогкою. Він поцілував її в маківку й притиснув до себе.

— Ліззі, якою б ти сильною не була, моя дівчинко, — повільно почав цілувати її обличчя, — однак досить нести вантаж минулого самій. У тебе є я, подруги, які вже обірвали мені телефон, моя матір, яка любить тебе, як рідну.