Розділ 9

Елізабет повільно розплющила очі. В грудях пекло, й вона, хапаючи повітря, судомно почала дихати й, піднявшись на ліктях, оглянулася. Вона була в незнайомій кімнаті, а у зашторені штори ледве пробивалося світло. Піднявшись з ліжка, відкрила фіранку. Надворі вже сутеніло, а за вікном засвітилися ліхтарі. Відкрила вікно й поглянула донизу: другий поверх. Відчувши приступ паніки — головний біль, озноб, прискорене серцебиття, спазми в животі, закрила вікно й, важко дихаючи, присіла на край ліжка. Заплющивши очі, намагалася зосередитися на своєму диханні: вдихнула через ніс якомога повільніше й почала рахувати від одного до п’яти на кожному вдиху і кожному видиху. Розплющила очі та, підійшовши до дверей, почала стукати й кричати. Почувши, як замок клацнув, відступила від дверей й схопила в руки лампу. Коли двері відкрилися, міцно стиснула її в руках і вже готова була кинути. Побачивши у дверях жінку років п’ятдесяти, опустила лампу й відступила.

— Елізабет, віддай мені лампу, будь ласка, — повільно зайшовши в кімнату, лагідно сказала жінка.

Ліззі відступила ще на крок і захитала головою.

— Звідки ви знаєте моє ім’я? — нахмурилася й, взявши лампу двома руками, підняла її доверху.

— Мила, не хвилюйся. Доріан сказав, що ти його сестра! — відповіла.

— Я йому не сестра! — закричала.

— Місіс Вільямс, — у проході з’явився Доріан Норман, й жінка оглянулася.

— У дівчини паніка, — сказала. — Їй потрібно заспокоїтися.

— Що порадите, можливо, лікаря викликати? — вигнув брови й зайшов.

— Хей, я взагалі в кімнаті знаходжуся! Не говоріть так, ніби мене немає!

Жінка зітхнула.

— Піду приготую вечерю! — сказала й вийшла.

Доріан закрив двері й, пильно поглянувши на Елізабет, склав руки в кишені.

— Що тобі потрібно від мене? — тихо запитала й, не витримавши його зосередженого погляду, втислася у стіну й продовжила тримати лампу, ніби вона її захист.

— Ліззі, спочатку віддай свою зброю у вигляді лампи, — сказав.

— Ні! — захитала головою та, насупившись, підняла очі й, поглянувши на чоловіка, додала: — Не називай мене Ліззі.

— Гаразд. Як скажеш! — підняв руки догори.

— Я тебе бачу другий раз у житті. Ще раз запитаю, що тобі потрібно від мене?

— Я тобі не ворог, Елізабет. Заспокойся й, коли будеш готовою, спускайся донизу на вечерю! — спокійно сказав і, вийшовши з кімнати, залишив двері відкритими.

Тіло трусилося, ніби в агонії. Опустивши лампу, сповзла по стіні й обхопила коліна руками.

Елізабет просиділа на підлозі весь вечір. Коли вона не спустилася донизу на вечерю, Доріан знову прийшов до неї в кімнату й приніс на таці вечерю. Від ароматного запаху Елізабет відчула спазми у шлунку. Відвернувшись, насупилася.

— Так і будеш далі сидіти? — запитав Доріан.

— Буду, — буркнула й підняла голову. Ще раз прискіпливо оглянула його: темне коротке волосся, чорні довгі вії, ямочка на підборідді. Зовнішньо вони не були схожими, однак він був схожим на батька. Він цієї думки стрепенулася.

Доріан поклав тацю на підлогу й присів поряд із нею.

— Або сама будеш їсти, або я нагодую! — строго сказав.

Елізабет здригнулася від його тону й перевела погляд на їжу.

— Я не хочу… їсти, — тихо сказала.

Доріан оглянувся й нахмурився. Від його погляду озноб пройшовся по тілу. Ліззі, зітхнувши, дотягнулася до їжі.

— Я не вірю, що ти мій брат, — надпивши сік, сказала.

— Твоє право! Можеш не вірити й далі. — Доріан піднявся й, оглянувшись, додав: — Місіс Вільямс забере тацю. Відпочивай! Завтра поговоримо!

— Дай, будь ласка, телефон.

Доріан хмикнув.

— Адаму Тернеру я сам повідомлю, що ти у мене!

— Чому я повинна довіряти тобі?

— Підпишеш деякі документи й будеш вільною. Так що в твоїх інтересах, Елізабет, вислухати мене!

— Оуен працював на тебе? — процідила крізь зуби.

Доріан хмикнув і мовчки вийшов із кімнати.

— Ну, звичайно ж, Оуен працював на тебе, Доріане Нормане, — зітхнула.

Через декілька хвилин у кімнату постукали. На порозі з’явилася місіс Вільямс. Вона поставила на стіл глечик із водою та ліки й, забравши тацю з підлоги, сказала:

— Доріан говорив, що у тебе бувають панічні атаки і ти погано спиш, ці ліки допоможуть тобі.

— Звідки я можу знати, що за ліки ви принесли? — оглянулася.

— Це заспокійливі препарати. Доріан сказав, що ти їх приймала в Невілл-Шарк.

Ліззі, почувши про Невілл-Шарк, округлила очі. Один пазл був складений. Від розуміння того, що саме Норман платив Міллерам, стало ще гірше.

— Дякую, — прошепотіла й піднялася з підлоги.

— У шафі є чистий одяг та білизна. Ванна кімната поряд із твоєю кімнатою. Відпочивай!