Розділ 1

Жодна частина цієї книги Не може бути скопійована чи опублікована без письмової Згоди автора.

Хвилі боляче вдаряли тендітне тіло дівчини й, накриваючи собою, тим самим ніби говорили, що вона ніколи не зможе виплисти, що тепер море стане її домом. Вона винирнула з води, і їй вистачило часу, лише щоб швидко видихнути та вдихнути. Бачила берег, намагалася виплисти, однак холод, ніби ланцюги, сковував рухи. Нова хвиля накрила собою, й вона знову опинилася під водою. Страх, паніка заволоділи свідомістю. Холод  пронизував тіло голками, й від цього пройшло розуміння, що це кінець, що вона не зможе виплисти. Заплющила очі. Більше сил боротися не залишилося… Безодня забрала її у свої тенета!

Прокинувшись із криком, почала хапати повітря. Широко відкривши очі та озирнувшись, зрозуміла, що вона в кімнаті, що це був сон, який супроводжує її вже понад два роки. Витерла холодний та липкий піт з чола і знову поклала голову на подушку. Заплющила очі, але тут же миттєво розплющила їх. Сон до кінця не пройшов. Піднявшись на ліктях, поглянула на годинник: п’ята ранку.  Застогнавши, прилягла та, втупившись у стелю, боялася знову заснути. Через годину вона повинна вийти з дядьком Міллером у море ловити рибу. Лише подумавши про цей запах, скривилася. Вона ненавиділа порт, в якому перемішувався запах риби, тютюну та немитих людських тіл. Проте любила шхуну містера Міллера, в’язану шапку, якою намагалася сховати своє довге, хвилясте, темно-каштанове волосся та зустрічати схід сонця в морі. Навіть не дивлячись на свій страх перед водою, кожний раз переборювалася себе, щоб допомогти чоловіку. Море здіймало спогади й кидало душу немов на скелі під час лютого шторму, один погляд у безодню змушував серце битись повільніше та затримувати подих. Суміш запахів занурювала у спогади настільки сильно, що здавалось, ніби це все знову було наяву. Але вона з цим жила, навчилась жити, кожного разу переживаючи все знову і знову…

Бувши в морі з містером Освальдом, вона часто робила фото й любила спостерігати за птахами та милуватися природою Норвегії. Море — це птахи. Незліченні пташині базари, що розташувалися на голих скелях, які різко обриваються до води. По береговій лінії постійно зустрічаються тюлені та моржі, у північних океанічних водах — кити.

Ніхто не знає, що вона вижила в бурхливому морі. Скалічена не лише тілом, але й душею. Її врятували, й згодом Елізабет Девісон стала Рейною Міллер, племінницею п’ятдесятирічного Освальда Міллера, її рятівника. Вона не жалілася на таке життя, однак не скорилася. Втративши все: батьків, маєток, статки та безтурботне життя, натомість отримала другий шанс, навіть якщо це не її життя й вона змушена терпіти зневагу від дружини містера Міллера та жити в містечку, в якому всі вважали її відлюдкуватою. Вона ховалася від зайвих поглядів оточення, ні з ким не спілкувалася й відкладала чесно зароблені гроші, а саме норвезькі крони,  в барі місіс Міллер.

Втеча від ненависного шлюбу, зрада коханого чоловіка, скандал із батьками, незнайомі люди в її тимчасовому будинку, постріли, смерть батьків, пожежа, море, порятунок — це те, чим вона жила останні два роки.

Зітхнула й, вставши з ліжка, стряхнула головою. Піднявши нічну сорочку, провела рукою по рубцях на животі. Переодягнувшись у штани, майку й широкий теплий светр, зав’язала волосся в гульку та підійшла до дзеркала. На її тілі залишилися ще шрами, але вони лише як спогад, що не варто втрачати пильність. Вона весь час відстежувала в новинах, газетах всю інформацію про загибель її родини, й, коли дізналася, що справу закрили, винуватців у скоєному злочині не знайшли, а нафтовий бізнес батьків був проданий бізнесмену Доріану Норману, зрозуміла, що допомоги чекати немає від кого. А її визнали зниклою, й згодом про неї всі забули. Вона вирішила плисти за течією, оминаючи руйнівні пороги. Загубитися в натовпі та бути непомітною. Мовчати, коли необхідно. Стримувати в собі емоції та бажання втекти з портового містечка в Норвегії Невілл-Шарк.

Почувши шум, озирнулася. У кімнату увійшла Агнеса Міллер. Жінка, склавши руки на грудях, скривилася.

— Знову кричала уві сні? — жінка, не давши відповісти, додала: — Освальд вже поїхав на причал! Відвезеш йому сніданок! Сьогодні, сирітко, будеш допомогати мені в барі! І пам’ятай, хто тебе прихистив, дав дах над головою та нове життя!

— Ви ці слова, місіс Міллер, говорите мені вже два роки, — спокійно сказала й відвернулася. — Я запам’ятала все з першого разу.

Жінка голосно фиркнула.

— Лише доброта мого чоловіка врятувала тобі життя, русалко! Чи ти забула, як ридала в лікарні та просила нікому не говорити про тебе?

— Не забула, — прошепотіла й опустила голову.

— Я знаю, що ти збираєш гроші. Можливо, хочеш втекти?

Ліззі здивувалася такому питанню. Нахмурившись, поглянула на жінку.

— Агнесо, прийде час, і, рано чи пізно, я поїду з містечка…

— Відпрацюєш всі борги й тоді поїдеш! — фиркнула жінка. — Чи ти думаєш, що твоє лікування та навчання в коледжі безоплатні?

Елізабет закотила очі й, відвернувшись, взяла куртку та, мовчки оминувши жінку, взяла ключі від пікапа. Зайшовши на кухню, забрала пакет із їжею та вийшла з будинку.

— Рейно, о восьмій щоб була в барі! — закричала вслід їй жінка.

Місіс Міллер називала її по-різному: сирітка, русалка, ледарка, й вона вже звикла до цих слів та нестерпної поведінки. Навчилася не звертати уваги. У чомусь Агнеса Міллер дійсно мала рацію: саме їм вона завдячує порятунком, й саме вони приховали той факт, що знайшли її непритомною на березі. Містер Освальд зробив їй нові документи та оплатив лікування. Вона ніколи не запитувала в нього, чому вони різко погодилися прийняти її у свою родину, яким чином змогли підробити документи. Елізабет боялася, що рано чи пізно люди, які вбили батьків, знайдуть і її, тому вимушена була терпіти та пристосовуватися до нових реалій життя.