Розділ 1

Хвилі боляче вдаряли тендітне тіло дівчини й, накриваючи собою, тим самим ніби говорили, що вона ніколи не зможе виплисти, що тепер море стане її домом. Вона винирнула з води, і їй вистачило часу, лише щоб швидко видихнути та вдихнути. Бачила берег, намагалася виплисти, однак холод, ніби ланцюги, сковував рухи. Нова хвиля накрила собою, й вона знову опинилася під водою. Страх, паніка заволоділи свідомістю. Холод  пронизував тіло голками, й від цього пройшло розуміння, що це кінець, що вона не зможе виплисти. Заплющила очі. Більше сил боротися не залишилося… Безодня забрала її у свої тенета!

Прокинувшись із криком, почала хапати повітря. Широко відкривши очі та озирнувшись, зрозуміла, що вона в кімнаті, що це був сон, який супроводжує її вже понад два роки. Витерла холодний та липкий піт з чола і знову поклала голову на подушку. Заплющила очі, але тут же миттєво розплющила їх. Сон до кінця не пройшов. Піднявшись на ліктях, поглянула на годинник: п’ята ранку.  Застогнавши, прилягла та, втупившись у стелю, боялася знову заснути. Через годину вона повинна вийти з дядьком Міллером у море ловити рибу. Лише подумавши про цей запах, скривилася. Вона ненавиділа порт, в якому перемішувався запах риби, тютюну та немитих людських тіл. Проте любила шхуну містера Міллера, в’язану шапку, якою намагалася сховати своє довге, хвилясте, темно-каштанове волосся та зустрічати схід сонця в морі. Навіть не дивлячись на свій страх перед водою, кожний раз переборювалася себе, щоб допомогти чоловіку. Море здіймало спогади й кидало душу немов на скелі під час лютого шторму, один погляд у безодню змушував серце битись повільніше та затримувати подих. Суміш запахів занурювала у спогади настільки сильно, що здавалось, ніби це все знову було наяву. Але вона з цим жила, навчилась жити, кожного разу переживаючи все знову і знову…

Бувши в морі з містером Освальдом, вона часто робила фото й любила спостерігати за птахами та милуватися природою Норвегії. Море — це птахи. Незліченні пташині базари, що розташувалися на голих скелях, які різко обриваються до води. По береговій лінії постійно зустрічаються тюлені та моржі, у північних океанічних водах — кити.

Ніхто не знає, що вона вижила в бурхливому морі. Скалічена не лише тілом, але й душею. Її врятували, й згодом Елізабет Девісон стала Рейною Міллер, племінницею п’ятдесятирічного Освальда Міллера, її рятівника. Вона не жалілася на таке життя, однак не скорилася. Втративши все: батьків, маєток, статки та безтурботне життя, натомість отримала другий шанс, навіть якщо це не її життя й вона змушена терпіти зневагу від дружини містера Міллера та жити в містечку, в якому всі вважали її відлюдкуватою. Вона ховалася від зайвих поглядів оточення, ні з ким не спілкувалася й відкладала чесно зароблені гроші, а саме норвезькі крони,  в барі місіс Міллер.

Втеча від ненависного шлюбу, зрада коханого чоловіка, скандал із батьками, незнайомі люди в її тимчасовому будинку, постріли, смерть батьків, пожежа, море, порятунок — це те, чим вона жила останні два роки.

Зітхнула й, вставши з ліжка, стряхнула головою. Піднявши нічну сорочку, провела рукою по рубцях на животі. Переодягнувшись у штани, майку й широкий теплий светр, зав’язала волосся в гульку та підійшла до дзеркала. На її тілі залишилися ще шрами, але вони лише як спогад, що не варто втрачати пильність. Вона весь час відстежувала в новинах, газетах всю інформацію про загибель її родини, й, коли дізналася, що справу закрили, винуватців у скоєному злочині не знайшли, а нафтовий бізнес батьків був проданий бізнесмену Доріану Норману, зрозуміла, що допомоги чекати немає від кого. А її визнали зниклою, й згодом про неї всі забули. Вона вирішила плисти за течією, оминаючи руйнівні пороги. Загубитися в натовпі та бути непомітною. Мовчати, коли необхідно. Стримувати в собі емоції та бажання втекти з портового містечка в Норвегії Невілл-Шарк.

Почувши шум, озирнулася. У кімнату увійшла Агнеса Міллер. Жінка, склавши руки на грудях, скривилася.

— Знову кричала уві сні? — жінка, не давши відповісти, додала: — Освальд вже поїхав на причал! Відвезеш йому сніданок! Сьогодні, сирітко, будеш допомогати мені в барі! І пам’ятай, хто тебе прихистив, дав дах над головою та нове життя!

— Ви ці слова, місіс Міллер, говорите мені вже два роки, — спокійно сказала й відвернулася. — Я запам’ятала все з першого разу.

Жінка голосно фиркнула.

— Лише доброта мого чоловіка врятувала тобі життя, русалко! Чи ти забула, як ридала в лікарні та просила нікому не говорити про тебе?

— Не забула, — прошепотіла й опустила голову.

— Я знаю, що ти збираєш гроші. Можливо, хочеш втекти?

Ліззі здивувалася такому питанню. Нахмурившись, поглянула на жінку.

— Агнесо, прийде час, і, рано чи пізно, я поїду з містечка…

— Відпрацюєш всі борги й тоді поїдеш! — фиркнула жінка. — Чи ти думаєш, що твоє лікування та навчання в коледжі безоплатні?

Елізабет закотила очі й, відвернувшись, взяла куртку та, мовчки оминувши жінку, взяла ключі від пікапа. Зайшовши на кухню, забрала пакет із їжею та вийшла з будинку.

— Рейно, о восьмій щоб була в барі! — закричала вслід їй жінка.

Місіс Міллер називала її по-різному: сирітка, русалка, ледарка, й вона вже звикла до цих слів та нестерпної поведінки. Навчилася не звертати уваги. У чомусь Агнеса Міллер дійсно мала рацію: саме їм вона завдячує порятунком, й саме вони приховали той факт, що знайшли її непритомною на березі. Містер Освальд зробив їй нові документи та оплатив лікування. Вона ніколи не запитувала в нього, чому вони різко погодилися прийняти її у свою родину, яким чином змогли підробити документи. Елізабет боялася, що рано чи пізно люди, які вбили батьків, знайдуть і її, тому вимушена була терпіти та пристосовуватися до нових реалій життя.