Повернення

Розділ 24

1029 рік, 4 жовтня

Після жнив «Повернення» вже не схоже на гру з камінцями. Дощечок три: у мене, у Лютомира й у Данила під церковним ключем. Імен тепер сорок одне. Вчора Радим уп'яте сказав, що вніс «три, а може, чотири», і Стоян образився, бо його вісім Радим теж якось примудрився переплутати.

Дощечка в Данила це свідок, а не доказ. Людині треба тримати в руках своє. Тому вирішив видати кожному папір. Береста розрізається навпіл: одна половина в нього, друга лежить у Данила, і зарубки на них мусять зійтися. Лютомир, вислухавши, мовчки приклав свою дощечку до моєї й спитав: «Це ти бачив де?» «На морі», — сказав я. Він хмикнув: «На морі багато що бачили».

Є перешкода. Папір має казати, чий він. А Яремів у Галичі троє: тесля, пасинок коваля й хлопчик із нижнього міста, який чомусь теж вкладав. Радимів двоє, Любав три. Хто з них у мене вніс шість?

1029 рік, 9 жовтня

Скликав усіх до церковного двору, а Данило благословив: «Прізвисько не гріх. Симон Петро, Іоанн Золотоустий. Ім'я одне, а які різні люди».

Хто дав, того й слухали. Я пояснив: до імені треба додати слово, за яким тебе пізнають, як тесля Нездило Теслич, а не просто Нездило. Слово можна вибрати самому, але його слід носити довго.

Перші хвилини всі мовчали, як перед дошкою з літерами. Потім Радим підскочив: «Я Радим Морський!» Лютомир, не підводячи очей, мовив: «Ти Радим Мідний, бо бляхи». «Я Морський, бо слова». Тут сперечалися довго, і Радим переміг, бо ображався голосніше.

Горислав подумав і сказав: «Сокира». Воїслав: «Милиця. Бо вона мене тримає». Ярем-тесля трохи почервонів і вибрав «Долото». Любава, поміркувавши: «Козина. У мене тепер дві». Стоян прийшов зі своїм: «Вісім». Данило тактовно кахикнув, бо числа мають лише у літописах. Стоян образився, і ми домовилися, що Вісім буде для друзів, а Вишатин для всіх.

Мила підняла руку, як у церкві, і сказала: «Ванова». Я не став питати чому.

Лютомир сказав: «П'ятірка». Йому цього було мало: «П'ятірка, бо я вигадав». Данило записав. Лютомир кивнув так, ніби щойно уклав мир із цілим світом.

Моя черга була остання. Усі дивилися. «Німець» вже не годилося: німими вони називають тих, хто не говорить, а я говорю, хоч і погано. Я сказав слово, яке придумав ще навесні, коли виводив латиною «homo longinquus»: «Далекий». Святослав Далекий.

Данило повторив тричі: «Далекий. Од далекого краю. Добре, бо чесно». Радим вигукнув, що це по-нашому «морський», і довго не міг зрозуміти, чому всі сміються. Лютомир дописав і подивився на мене повільно, як на рахунок, який зійшовся.

1029 рік, 14 жовтня

Покрова. Вишата піднявся на ґанок церкви, і місто зустріло його хлібом. Мстиша стояв позаду з порожніми руками, без усмішки.

Увечері сказав Добромилі про Київ. Не питаючи, вона підвела очі від веретена.

— Торба давно на полиці. Я поклала.

— Знаю.

— Весною?

— Весною.

Веретено гуло, нитка бігла. «Не питаю, чи повернешся, — сказала вона рівно, як називає ціну. — Питаю, коли скажеш, що ні».

Я не знав, що відповісти, бо це справедливе питання. «Скажу, коли знатиму».

— Добре, — сказала вона. — Це чесно.

Ми довго мовчали. Лампа з грецьким написом горіла на ґанку, і я думав про те, що в мене тепер є дві мови для однієї правди: латина, якою я її не кажу, і їхня, якою не вмію.

1029 рік, 24 жовтня

Ярем одружується.

Гончарова Милослава, батько Богдан, ліпить глечики з червоної глини. Весілля після Покрови, коли хліб у коморі. Ярем двічі просив мене бути дружком і двічі червонів: «Ти мені як брат». Я хотів відмовитись, бо такі слова в моїй мові вже вимагають чогось більшого за кивок, але сказав «буду», бо це єдина мова, якою тут відповідають на таке.

Три дні подушки з пір'ям, три дні каші в розрахунку. Любава плакала так, ніби вже втратила сина, а в неї він сидів по праву руку. Мила пустила стрічку за водою і довго стояла над нею. Коровай був завбільшки з колесо, і Радим вирішив, що тепер їстиме «по-весільному» цілий тиждень.

Дарунок вимагав більше за слова. Я приніс п'ять шматочків срібла на хату. Ярем відмахнувся, а Любава взяла мене за рукав: «Весільний дар не повертають. Інакше нещасливо». Ярем узяв.

У хаті Любава гукнула: «Тепер хоч папір є!» Усі закивали, бо Данило вже казав їм, що на вихідні я видам кожному записи.

Вночі йшов додому нижньою стежкою над рікою. Дивився на вікна, де світилося. Бачив чотири гасла сімейного дому, чотири свічки на різних подвір'ях, і думав про те, що через двадцять років Ярем покличе мене до внука й скаже: «Ти, дядьку Святославе, не змінився». Не хочу цього чути. Хочу цього найбільше.

1029 рік, 11 листопада

Видав папери. У церковній прибудові, при Данилові, Лютомирові й Вишаті, який сів на діжку й дивився, як на ярмарку.

Береста завбільшки з долоню, розрізана навпіл по хвилястій лінії, яку ніхто не підробить, бо половина лишається в Данила. Зверху мої літери, великі, як учив піп, ім'я, прізвисько, число. Потім знак «Повернення»: заплетене коло, яке виводить Мила. Вона наполягла, щоб було коло, бо «нитка, і вона не рветься».

Це коло було схоже на змію, яка пожирає свій хвіст. Така була на логотипі фірми з якою я підписав документи.

Ярем Долото, вклав чотири, отримав п'ять. Горислав Сокира, вісім, тепер дев'ять з половиною. Радим Морський, три, три з половиною, і довго рахував на пальцях. Воїслав Милиця, п'ять, шість. Любава Козина, шість, сім із трьома десятими. Стоян Вісім, вісім, дев'ять, і зробив вигляд, що не дивиться. Лютомир П'ятірка, п'ятнадцять, вісімнадцять.

Добромилі я виписав: Добромила Береславова, десять, дванадцять. Вона взяла папір обома руками, довго дивилась на літери, яких не вміє читати, і пальцем знайшла першу, ту, що «добро». Потім сховала за пазуху, не сказавши нічого.

Мила Ванова отримала папір із білим кружальцем, моїм малюнком камінця. «Це я?» — «Це твій камінь». — «Він працює». — «Працює». Вона склала бересту в чотири рази й сховала в тому місці, де сховала б ріку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше