1029 рік 1 лютого
Сперечався за ціну на дрова
1029 26 лютого
Вечеря з Добромилою.
1029 8 березня
Сьогодні я не думав про тисячу років. Здається, це був добрий день
1029 19 березня
Читаю Ісидора
1029 30 березня
Я підписав всі свої записи на відправку. Підпишу і цей листок. Для початку я хотів б знати. Ви можете не тільки стирати сторінки, а і відправити відповідь? Чому фірма «Повернення»? Хто власник? Чи можу я закінчити експеремент і повернутись назад у свій час? Чи можу я тут залишитись після 1033 чи маю поїхати в Київ? Чому обрали саме мене? Чи є в мене інша мета, крім прожити ці роки і себе не видати? Чи точно я помру, якщо хтось дізнається хто я? Наскільки може бути впевнена людина? Батьку ти читаєш це?
1029 31 березня
Зникло, а відповіді немає. Живу далі.
Я весь цей час тут думаю, а як б склалось моє життя якби я не погодився на цей експеремент. Напевне я б успадкував справу батька, як він і говорив. З самого дитинства мені купляли книги про історію і я нею захопився. Коли я обрав піти вчитись на історика замість бізнесу, то батько був не проти. Він сказав, що це правильний вибір. Але можливо, якби не цей вибір мене б тут не було.
1029 рік, 2 квітня
Відповіді немає. Я перевірив усе, що міг: лаву, полицю, скриню з потайним дном, навіть шви на кожусі. Аркуш, який я підписав, зник так само чисто, як торік, а на його місці порожньо. Я вже майже не чекаю. Мовчання теж щось означає: правила ті самі, що були двадцятого вересня двадцять шостого. Живи й не видай себе.
Дивно, але мені стало легше. Коли відповіді нема, лишається тільки день. А день у мене є: піч розпалена, півень, який ненавидить усіх у мідних бляхах, горлає під вікном, Добромила гримнула горщиком, і це означає «ранок».
1029 рік, 12 квітня
Великдень, третій у мене тут. Першого разу я казав «Воістину воскрес» як пароль, другого як подяку. Цього разу не думав зовсім. Слово просто вийшло, і ніхто не обернувся, бо в ньому не було нічого дивного.
Добромила поставила в церкві три свічки. Найбільшу окремо, скраю. Про Святобора вона не питає, і Фома мовчить. Тож свічка стоїть сама й горить за двох.
1029 рік, 19 квітня
Вишата зібрав нас у клуні, і замість Києва розмова була про волів. Княжі люди забрали з Галича все, що тягне віз: князь збирає воїв, куди, не сказали, а питати тут не прийнято. Без волів до Києва не дійдеш. Третю справу перенесли на весну тридцятого. Мстиша вислухав без жодної зміни на обличчі й сказав лише: «Рік». Лютомир, повз якого я проходив по обіді, буркнув, не підводячи очей: «Рік — довго для того, хто чекає».
Увечері я розклав у голові, чому Київ усе одно мій план, а не його. Причин кілька, і вони між собою не згодні.
Перша арифметична. Мені двадцять вісім, а на вигляд двадцять три, і так буде ще довго. У Галичі я третю зиму. За п'ять років Любава почне порівнювати, за десять порівнюватиме пристань. Я обіцяв собі піти раніше, ніж Добромила посивіє. Це не вирок, а розрахунок.
Друга неприємна. У княжій скрині лежить береста з моїм іменем і словом «чому». Я звик боятися того, що поруч, а те, що лежить і чекає, гірше. Піти туди самому, на своїх умовах, безпечніше, ніж чекати, поки воно прийде по мене.
Третя моя. Я історик. Там уже сидить Ярослав і збирає книжників, там закладуть Софію, там відбуватиметься все, про що я читав. Втручатись я не можу, але дивитись можу, і це єдиний привілей, який мені лишили.
І є четверта, про яку не хочеться писати. Київ означає піти від її дверей.
1029 рік, 27 квітня
Ждан пішов у своє село. Два воли, віз, дві діжки зерна й сокира. Я провів його до краю гори. Він не обіймав мене, ляснув по плечі так, що я ледве встояв, і сказав: «Не забувай носити». Цього разу я не став пояснювати, що не забуду.
Дивився йому вслід, поки віз не зник за гребенем. Подумав: хата, яку він поставить, простоїть років сорок. Мабуть, і міжа з зарубкою під лісом простоїть довше за нас обох. Я приїду й подивлюся, як воно, коли хтось повертається. Це перша обіцянка в цьому році, яку я справді хочу виконати.
1029 рік, 16 травня
Мені двадцять вісім. Для всіх двадцять три. Добромила поклала поруч із кашею малий коржик із медом і не сказала ні слова. Це вже наш ритуал.
Сьогодні вночі мені наснилося, що я розмовляю. Не англійською й не латиною, а їхньою мовою, цілими довгими реченнями, і ніхто не дивувався. Прокинувся з відчуттям, що це була не чужа мова. Це мене сильніше здивувало, ніж будь-що за останній рік.
Говорю я гірше за Милу, і це правда. Наголоси в мене кульгають, закінчення плутаються, і Лютомир сказав вчора, що я говорю, як той, хто вивчив слова з книги й не вивчив, як їх кажуть. Мила досі виправляє мене: «Не "посуд", а "миска"». Але я нарешті збагнув те, що давно крутилося навколо. Слова, які я вважав бабусиними, «криниця», «хата», «ложка», «вечеря», тут не бабусині. Вони просто слова. Звуки інші, наголоси інші, закінчення довші, але фундамент той самий. Коли Любава кличе Милу вечеряти, я чую свою кухню.
Мене називають німцем, а це «німий». Ждан придумав це слово як прикриття, але воно найточніше з усіх. Я справді німий: не можу сказати їм, звідки я. Вони називають себе галичанами, руссю, «нашими». Слова «українець» тут нема, і ще довго не буде. Це слово хтось колись приклеїть до того, що вже є: до цих людей, цієї мови, цієї землі. Я українець. Вони теж. Вони просто ще не знають.
Я не прибулець у цій землі. Я її запізнілий син, і сказати їм про це не можу. Мабуть, це найважча правда, яку я мушу нести мовчки.
1029 рік, 7 червня