1028 рік, 5 вересня
Давно не писав: літо з'їло вечори. Мішки в суботу, дощечки в будень, листи на чужий поклик, а ввечері дрова, сіно й ґанок. Сімсот сімнадцятий день із трьохсот шістдесяти п'яти тисяч. Я прожив їх усі, а записав хіба кожен десятий.
Одне змінилося так, що його не пропустиш: на пристані тепер кажуть «Святославова справа». Не «Вишатина» й не «німцева», а моє ім'я та слово «справа». Так тут називають те, що має власну вагу. Я не просив.
Після Трійці цифри розбіглися містом швидше за мене: що вклали сто шістдесят три, а забрали сто дев'яносто вісім; що Горислав, який ніколи нічого не розповідає, мовчки купив нову сокиру; що Любава, яка ніколи нічого не питає, купила другу козу й тепер вимовляє слово «відсоток», ніби сама його вигадала.
Радим ходить у кожусі до п'ят і в поясі з мідними бляхами, а про Перемишль розповідає так, ніби сам умовляв воєводу. «Морських слів» у нього вже двадцять, і вісімнадцять із них він вигадав сам. Я не заперечую: вигадані слова безпечніші за справжні. Ярем уперше отримав від Нездила не харчі, а срібло й носить його в торбинці на шиї, прикриваючи рукою, ніби там цілий світ. Лютомир сидить у своєму куті зі скельцем, і двічі на тиждень до нього підходять чужі люди з проханням «глянути на їхню лічбу». Вперше за три роки його кличуть по імені, а не «старий лічильник». Він удає, що це нічого не важить, і відповідає лише тоді, коли просять удруге.
Другу справу ми розкладали вже не на камінцях, а на трьох дощечках: у мене, у Лютомира й у Данила, під церковним ключем. «Щоб Бог теж рахував», — сказав священик і не всміхнувся. Двадцять сім імен. Двісті сорок шматочків із чужих рук і сто двадцять із моїх. Вишата вніс шістдесят і оголосив, що десятину цього разу візьме з усього обороту, а не з прибутку: «за ім'я». Я не сперечався. Лютомир записав п'ятірками, і Вишата довго дивився на ці зарубки, ніби пробував їх на смак.
У квітні було сто шістдесят три, і кожен камінець я міг назвати по імені. Тепер у списку є імена, яких я не знаю: гончар зі схилу, вдова, що торгує льоном, двоє з нижнього міста. Вони кладуть не на прибуток, а на мене. Я вже навчився розрізняти, як тут кладуть: чесно й назавжди. Це важче за будь-яку діжку.
Цього разу я не їду. Ждан веде, Горислав охороняє, Радим, на жаль, розважає. Я просився. Вишата відповів: «Хто возить, того бачать у дорозі. Хто сидить, того бачать у місті. Рахунок сидить зі мною». Лютомир додав по обіді: «Ти боїшся не дороги, а чекати». Він має рацію, і мені це не сподобалось.
1028 рік, 7 вересня
Новий церковний рік. Данило тричі промовив у церкві «літо 6537», ніби боявся, що воно втече. Я стояв біля стіни й думав: у перший день ми з цим числом були знайомі лише з підручника. Тепер його вимовляють уголос ті, хто в ньому живе.
По обіді прийшла Мила з двома камінцями: білим, як торішній, і сірим, завбільшки зі сливу.
— Перший працював, — сказала вона. — Цей теж хай.
Лютомир пояснив їй слово «відсоток», і вона тепер вимовляє його, як ім'я нового родича. Я спробував пояснити на хлібі: даєш окраєць, повертають два. Вона довго на мене дивилась.
— Хліб не росте. Росте той, хто його сіє.
— Тобто?
— Тобто ти. Камінь я даю тобі.
Я зрозумів не відразу. Потім відчув, що від цього речення мені на мить забракло повітря. У її лічбі «Повернення» це не гроші, а я. Що б я не думав про себе, дитина вже вирішила, куди покласти камінь.
1028 рік, 20 вересня
Воздвиження: у церкві цілували хрест. У моєму рахунку сьогодні два роки від трави. Сімсот тридцять другий день із трьохсот шістдесяти п'яти тисяч: дві десяті відсотка. Лічу, бо не вмію інакше.
По вечірні Ждан торкнувся мого ліктя: «Ходімо». Більше нічого не сказав. Ми пішли за яр, на глиняний схил, де ховають тих, кому нема де: без огорожі, без хрестів. Ждан рахував кроки від старої верби, губами, як діти. На двадцять третьому став і показав під ноги. Западина, порослa споришем і полином.
— Мирош.
Два роки я не знав, де його поклали. Не питав: не хотів, щоб моє запитання комусь запам'яталось. Того ранку в жовтні двадцять шостого його винесли з сараю до світанку, а я стояв і не міг відвести очей. Той запис зник разом з усіма, але я пам'ятаю його слово в слово: мене не вб'є ніщо, а його вбила звичайна лихоманка, і я не знаю, чи до цього можна звикнути.
Не звик. Це перше, що я збагнув, стоячи над западиною.
Ждан розповідав, не дивлячись на мене. Мирош молодим був у булгарському полоні, потім ходив із возами до Києва, а до нас прийшов уже старим і дев'ятнадцять зим прожив у сараї. Родини не мав. «Я його знав довго, — сказав Ждан. — Кладу йому яйце на Радониці. Про всяк випадок».
Про всяк випадок. Так тут кажуть усі, ніби це друга молитва.
Потім він сказав те, чого я не чекав: «Мені п'ятдесят шість. Нам не годиться помирати в сараї, Святославе. Мирош помер, і ніхто не заплакав. Я так не хочу». Більше нічого не додав, а я не питав.
Вдома я сказав Добромилі лише: «Мені потрібен хрест». Вона не спитала, чий. «Дубовий, — сказала. — Соснові гниють. Скажи Яремові: за дві ночі зробить». Ярем довго дивився на дощечку, де я вивів літери. «Хто це?» — «Той, хто носив мішки до мене». Він кивнув і не взяв плати.
Нічого не змінилося: Мирош лежить там, де лежав. Але хто пройде повз, прочитає ім'я, вирізане в дубі: МИРОШЪ, літо 6535. Я встромив хрест у глину обома руками й постояв, поки Ждан не зітхнув.
Подумав: за тисячу років я поставлю багато хрестів. Питання не в тому, хто поставить мій. Питання в тому, чи вистачить мені імен.
Не підписую. Це не звіт.
1028 рік, 23 вересня
Обоз пішов на світанку: чотири вози, вісім волів, п'ятеро чоловіків і Ждан попереду, не оглядаючись. Горислав сидів на другому возі з сокирою між колін. Радим щось кричав на прощання, а потім замовк: ніхто не слухав, і це, схоже, його образило.