Повернення

Розділ 21

1028 рік, 3 лютого

Вишата покликав мене в клуню. Лютомира він відіслав, і той вийшов, але двері лишив прочиненими на долоню. У цьому місті всі так лишають двері.

— Мстиша пішов, — сказав Вишата. — Рахунок тримається на двох. Ти казав: руки хліб, голова довіра. Я чув.

Умови виклав на пальцях. Тринадцять днів на місяць я при Лютомирові, за п'ятнадцять шматків, як було. Решта днів «вільна голова»: можу сидіти за терезами на чужий поклик і писати листи за гроші. Десята частина з усього, що виручу окремо, йде Вишаті.

— За що десятина?

— За ім'я. На князевій корі ти Вишатин. Хто мій, той із мого. Схибиш ти, пам'ятатимуть, чий.

Я розумію, що десятина це не плата, а повідок. Але повідок довгий, а я вперше можу взяти те, чого не дають: час, що належить мені. Домовились.

1028 рік, 11 лютого

Празький Богуш повернувся з двома синами й трьома саньми воску. Колись він приходив скаржитись на мої терези. Тепер прийшов по мене.

— Мені не потрібен чий-небудь вагар, — сказав він латиною, повільно, щоб я встиг. — Мені потрібна третя чаша. У Празі кажуть так: коли двоє не вірять терезам одне одного, кличуть третього, якому не вірять обидва, але який не бреше жодному.

Угорець, з яким він торгував, погодився. Я зважив віск на своїх терезах, з моїм знаком на коромислі, при обох. Кожен дав по чверті шматочка. Це півшматка за годину роботи, яка вимагала лише тиші. Лютомир, який стояв осторонь, коли я повертався, не сказав нічого. Лише провів нігтем по днищу моєї чаші й кивнув.

Богуш приніс ще лист від празького священика, мовою, яку на цій пристані читаю лише я. Лист про ціни й про здоров'я, і ще один рядок, який я перекладав двічі, бо не міг повірити: «Pray for us, for the Duke is in Poland's wars». Наші війни тут усім далекі.

За переклад дістав ще шматок. А потім Богуш витяг із сундука книжку. Тонку, з обгризеним краєм: «Crescente fide christiana». Легенда про князя Вацлава, написана латиною так, як пишуть ті, кому нікуди поспішати. Сім шматочків. Я не торгувався, бо він назвав чесну ціну, і мені це сподобалося більше, ніж якби я збив її вдвічі.

1028 рік, 17 лютого

Чесно, бо не підписую. Якщо хтось колись читає це як протокол, вибачайте, пані в окулярах, але це не звіт.

Минуло півтора місяця. Двері лишаються зачиненими, лампа на ґанку горить. Вдень я рахую, пишу, важу. Вночі в її хаті тепло, і це тепло справжнє: її руки, її спина, її звичка поправляти хустку навіть уві сні. Тіло двадцяти шести років більше не скаржиться. Воно подякувало.

А от те, що вона хотіла б назвати словом, у мене не називається. Я вмію бути вдячним. Я вмію хотіти. Я вмію хвилюватись, коли вона закашляється. Але слова, якого вона не вимовляє вголос, у мене нема, і я перевіряв, як перевіряє людина, що шукає ключ у всіх кишенях. Любов вимагає завтра, а я не можу його пообіцяти. Тому в мені вона, мабуть, не росте, як не росте трава на льоду.

Це не виправдання, а арифметика. Вона не питає, я не кажу. Але я знаю, що мовчання теж щось коштує.

1028 рік, 2 березня

Прощена неділя. Після вечірні всі в церкві кланялись одне одному: «Прости мені». — «Бог простить».

До Добромили дійшла моя черга. Я вклонився, як усі.

— Прости.

— Бог простить.

— Я не обіцяв тобі того, чого не маю, — сказав я тихо, так, щоб нас не чули.

Вона довго дивилась на мене, а потім так само тихо:

— Тому й прощаю.

Вийшла з церкви, нічого не додавши. Я пішов слідом, і ми несли свої свічки додому в одному вітрі.

1028 рік, 9 березня

Перший тиждень Посту. У хаті мовчанка, на столі пісна каша, а я сплю в клітці. Не тому, що мене вигнали: вона пояснила спокійно, так, як називає ціну: «Піст — це порядок. Я його тримаю». Піч гріє крізь стіну, глини між нами один ліктем, але це найдовший ліктем у моєму житті.

Я з'ясував про себе дві речі, обидві неприємні. Перша: тіло вимагає значно голосніше, ніж я вважав, і не воліє відрізняти її від чиєїсь іншої. Друга важча. Я часто лежу вночі й думаю про її тепло, а не про неї. Про те, як воно було б, якби сьогодні в кліті поруч дихав хтось, хто нічого не питає.

Вранці вона виходить на ґанок із відром і дивиться на мене рівним поглядом, у якому нема ні докору, ні ласки. Просто знає. Мені соромно. Хоча, здається, вона зовсім не прагне, щоб було соромно.

Вивчаю Вацлава. Це допомагає.

1028 рік, 20 березня

Приходила Голуба, дружина кожум'яки, чоловік якого відбув із київським обозом ще восени. Затиснувши кінець хустки, мовчала довго. Потім сказала Данилові, що їй потрібен лист, а Данило відправив її до мене: «Він швидше, а я старію».

Диктувала повільно, дивлячись у стіну, ніби на ній написано: «Кланяюся тобі. Діти здорові. Ячмінь дорогий. Не пий». Я виводив літери так, як навчив Данило, з «ѧ» і з тим «ъ», що мовчить. Вона слухала, як я читаю назад, і ворушила губами.

— Додай ще, — сказала. — Тільки не пиши, що сумую.

— Що тоді?

— Що жду.

Додав. Вона заплатила півшматка й пішла, не оглядаючись. Я довго сидів над берестою й думав про те, що всі їхні слова тепер проходять через мої руки. Я пишу чужі таємниці й тримаю їх краще, ніж власні. Вишата продавав сіль, а я продаю мовчання. Це, на жаль, нічим не гірше.

1028 рік, 28 березня

Підсумок місяця, бо рахунок мені подобається більше за ночі. Сто сорок вісім шматків. Вісім із них за листи, п'ять за третю чашу, п'ятнадцять за дощечки. Десятину віддав Вишаті, він узяв, не дивлячись на мене. Це добре.

Написав Мартонові перший власний лист латиною, без чернетки й без словника. Відправлю з Бенедеком, коли той приїде.

Venerabili fratri Martono Sviatoslavus salutem. Libros accepi, gratias ago. Cotidie disco, sed nondum tempus est. Orate pro me.

«Шановному братові Мартону Святослав вітає. Книги отримав, дякую. Щодня вчусь, але ще не час. Моліться за мене». Помилок, мабуть, дві. Поки що я єдиний у цій землі, хто здатен їх знайти.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше