Повернення

Розділ 20

1027 рік, 26 жовтня

Аркуш лежав там, де я його залишив: на лаві, під Боецієм. Той, що я писав увечері для Лютомирових очей. Залізо-галове по світлому пергаменту, мій почерк, «я ніколи не писав у порожнечу». Я перечитав його тричі, водячи пальцем по рядках, ніби міг утримати їх силою.

Не зникло. Жодного слова.

Годину сидів і шукав різницю. Учора на кожному аркуші внизу було по два рядки: Report submitted і підпис. Тут підпису нема. Не забув, а просто не подав.

Висновок: те, що я підписую, вони забирають як звіт. Те, що не підписую, лишається щоденником. Вони розрізняють те, що людина віддає, і те, що вона пише для себе. Бюрократія на тисячу років.

Приємно й лячно водночас. Приємно, бо щось у мене лишається моє. Лячно, бо тепер я знаю, що вони чують і те, що я їм не віддаю. Тому пишу так, як писав би для чужих очей, і внизу не ставлю ні підпису, ні імені. Лише рік, місяць, день.

1027 рік, 28 жовтня

Розрахунок. Вишата відважив за дорогу все, що обіцяв: п'ять наперед, дванадцять по поверненню й по шматку за кожен із вісімдесяти днів. Двічі зважив, двічі кивнув. Мстишу відважував після мене, і тихіше. Мстиша нічого не сказав і не всміхнувся. Півдня ходив пристанню з обличчям, до якого прикріпили спокій.

Лютомир шепнув мені біля діжок: «Він тепер ввічливий. Ввічливий гірше, ніж сердитий. Сердитий кричить, а ввічливий рахує». Рахуватиму й я.

Заначка: сто тридцять шматочків. Півтора з них завтра віддам Добромилі, і вона відсуне півшматка назад. Це вже ритуал.

1027 рік, 30 жовтня

Світло, вечір, ґанок. Лампа з грецьким написом горіла між нами на перилах, вона запалює її щовечора, відколи я привіз. Говорили про море. Потім замовкли. Потім я сказав те, що готував не один тиждень, а втретє перекладав із англійської на місцеву, поки воно не стало схожим на чесне речення:

— Хочу бути поруч. Не лише на ґанку.

Вона не відвела очей. Мені здалося, що вона чекала цього, і від цього було ще гірше.

— У хаті, — сказала вона.

— Так.

— Ні.

Я кивнув. Не тому, що зрозумів, а тому, що вона сказала це без жодної злості.

— Не тому, що не хочу, — додала вона рівно, як називає ціну. — Тому, що знаю, що воно тут означає. Ти кажеш: ніч. Люди скажуть: вирок. Мене мають за вдову, тебе за німця, а за це будуть мати за інше. І ще одне. Ти повернувся живий. Мені на цю осінь досить, щоб не просити більше.

— Добре.

— Не «добре». Просто не зараз.

Допила квас і пішла в хату. Двері лишила причиненими на долоню, як на весіллі. Не знаю, чи це приваба, чи звичка, чи нічого.

Тіло двадцяти шести років, на жаль, і далі не читає записів на корі. Але я пишу про це чесно, бо вона заслужила, щоб її «ні» було записане так само, як і її «побачимо».

1027 рік, 3 листопада

Прийшов празький купець Богуш, сивий, в'язистий, із мішком солі, яку купив у нас учора. Прийшов не до мене, а до Вишати. Сказав, що мішок легший на десяту частину.

Мої терези. Я зважував його сам, двічі, при Лютомирові, і звіряв із дощечкою. Вишата покликав мене до клуні. Богуш уже стояв там, червоний, із мішком на плечі, як із доказом. Мстиша стояв біля дверей, ніби випадково.

Вишата перевернув мої малі терези. Мовчки провів пальцем під чашею. Під днищем, там, де його не видно, виявився шматочок воску завбільшки з ніготь, свіжий, світлий, із зеленою ниткою всередині.

Мені стало холодно під сорочкою. Лютомир, який у сутінках бачить, як ліс у тумані, повільно присунувся, торкнувся воску нігтем і сказав одне слово: «Грецький».

Нікому більше це нічого не говорило. Мені теж: але я пам'ятаю, звідки на пристані взявся віск із зеленою ниткою: з печаток на амфорах, що ми привезли від Никифора. А ключі від скрині, де вони лежали, мав лише один чоловік.

Лютомир учив мене перед шматком воску. «Руки пам'ятають краще, ніж очі». Відтоді ніколи не залишаю терезів без нагляду. Учора залишив. Один раз.

1027 рік, 8 листопада

Був суд. Не такий, як у фільмах: у клуні, між діжками, при трьох старших вантажниках, священику Данилові (як «книжному свідку») і самому Вишаті на діжці.

Богуш сказав своє. Мстиша сказав своє: тихо, сумно, ніби йому боляче, що довелося. «Я не обвинувачую. Я лише питаю. Німець міг не знати. Але ж терези його». Потім додав, ніби ненароком: «Для таких випадків є залізо».

У клуні стало тихо. Залізо: розпечена смуга, яку несуть дев'ять кроків у голій руці, а потім руку зав'язують на три дні, і за стягом дивляться, чи чиста. Якщо загоїлась, ти правий. Якщо ні, ти винен. Данило мовчки поморщився: церква цього не любить, але закон дозволяє, коли нема видоків.

Я думав лише про одне. Я загоюся, як усі, не швидше і не повільніше, і жодних чудес, які можна показати. Якщо я візьму залізо, то згорю, як усі, і через три дні рана буде такою, як у кожного. Тобто винною.

Вишата спитав те, що тут питають завжди: «Хто за нього?» Тобто чий я.

Першим сказав «я» Ждан. Потім Любава, голосно, так, щоб почули всі. Потім хтось із задніх рядів. Я стояв і не знав, куди дивитись. А потім із дверей, у яких світло було за спиною, пролунав знайомий рівний голос:

— Я поручуся. Усім, що маю.

Добромила стояла на порозі прямо, як завжди, у чистій хустці, і дивилася на Мстишу. Не на мене.

— Хата, кросна, скриня. Якщо він винен, плачу я. Хто стане йому, той мені.

У клуні було тихо так, що я чув, як потріскує піч у сусідньому сараї. Мстиша першим нашвидкуруч засміявся: «Вдова поручається за чужинця. Хата, значить, теж чужа». Хтось гигикнув. Ждан повернувся до нього всім корпусом, і сміх обірвався.

Вишата довго мовчав. Потім сказав просто, так, як відважує срібло: заліза не буде. Богушеві компенсує з власної скрині, бо торг був його. Мене знімає з терезів до весни. Бо віск був, але чия рука, він не бачить. А ключі від печаток відтепер лишаються у нього. Мстиша не змінився в обличчі, лише очі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше