Повернення

Розділ 19

1 рік, 1 місяць 6 днів 1027 рік, жовтень, 25

Відтепер дату пишу так: рік, місяць, день. Не «день 401 із трьохсот шістдесяти п'яти тисяч», бо сьогодні я складав звіт, а звіти датують по-людськи, як у лабораторному журналі.

Вишата дав день відпочинку після дороги. Я прокинувся ще вдосвіта в кліті, і перша думка була така: чотириста днів я пишу, ніби в порожнечу, а жоден експеримент ціною в тисячу років не лишають без нагляду. Хтось має отримувати дані. Єдине місце, де вони лежать, це моя кора.

Я вирішив подати звіт. Звучить смішно, і мені було смішно, поки я виймав усе зі скриньки з потайним дном: дві сотні з гаком шматків кори, перелічених і перев'язаних мотузкою, три списані аркуші пергаменту з дванадцяти, і кору-прикриття з «Въ лѣто 6535…». На кожному аркуші внизу я вивів англійською, єдиною мовою, якої тут ніхто не прочитає: Report submitted. Звіт подано. Нижче поставив підпис справжнім ім'ям, якого не писав чотириста днів і не вимовляв уголос. Тут його не знає ніхто, і переписувати його сюди я не стану: нехай лишається лише там, де його тримають. Залізо-галове чорнило з Греції берегти не став, пустив у хід цілий флакон. Писав від ранку до пізнього надвечір. Добромила двічі стукала в стіну: «Що там?» — «Молитви». Вона мовчки поставила під двері кашу.

Потім сів на лаву, розклав шматки кори перед собою й чекав. Не знав, на що. На стук у двері, на голос, на світло з неба? Дивився на верхній аркуш: чорне по світлій корі, мій почерк, англійські слова, ім'я. Дивився, мабуть, годину. Каганець чадив, піч за стіною стукала. Мені стало соромно: сиджу над купою кори, як школяр над рукописом, який ніхто не збирається перевіряти.

Я змружився й потер очі, на одне зітхання.

Коли розплющив їх, кора була чиста. Як ми і домовлялись. Мої записи доставлено.

Не вицвіла й не стерта, а така, ніби вугілля її ніколи не торкалося. Я схопив наступний шматок, потім усі. Нічого. Чотириста днів зникли, і разом із ними записи «план на місяць» зі закресленим пунктом, переклади Катона, список того, що мене видає, подряпини від писала, які взагалі не стираються. На пергаменті жодної плями. Навіть мій звіт і підпис зникли. Вони не лишили нічого, чим можна було б довести, що я писав.

Вони дозволили мені моргнути. Або я моргнув тому, що мені дозволили.

Я перевірив книги. Боецій, Донат, Катон, обидва Псалтирі, Мартонів лист на пергаменті лежать на місці, з чужими ескізами, чужими плямами й чужими конями з п'ятьма ногами на берегах. Зникло лише те, що написав я. Вони точно розрізняють, що чиє. Потім я довго не міг надивитись на свої руки, і вони тремтіли так, ніби я знову ступив у жовтневу воду.

Ось що я зрозумів, поки сидів у темряві. Експеримент не закінчувався ні на мить. Біла кімната була лише початком. За мною стежать: не десь у далекому майбутньому, а зараз, увесь цей час. Вони читали кожну сторінку. Читали про Ждана, Милу, Лютомира, Добромилу. Читали про те, як я щоночі лічу дні. Не знаю, чи це нагляд, чи турбота, чи просто спосіб не лишити після мене доказів на тисячу років. «Ніхто не має дізнатися напевно», — сказала жінка в окулярах. Тепер я знаю напевно, що хтось знає все.

Одну річ не перевірив: Добромилину скриню, де лежить кора з її іменем і Святоборовим. Не питатиму. Не знаю, чого боюся більше: що там порожньо чи що ні.

Тут постукали в стіну: «Святославе, гаси каганець, хата дерев'яна». Я відповів: «Гашу». Цей голос був найпростішою й найтеплішою річчю за весь день.

Пишу це на новому аркуші, купленому для Лютомирових очей, а не для мене. Не знаю, чи він теж зникне до ранку. Пишу так, ніби його прочитають, бо його прочитають. Дивно: щоденник, який я чотириста днів вважав вимушеною самотністю, виявився найлюднішим, що в мене було. Я ніколи не писав у порожнечу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше