Дні 256-262 - 2-8 червня 1027
Червень прийшов із запахом полуниць. Мила принесла їх у пригорщі, липкій і червоній по лікоть: «Це тобі, це Вану, це мені». Ван не їв. Ми з Милою з'їли за нього.
Тиждень минув так рівно, що я чекав підступу. У суботу мішки, в інші дні дощечки, ввечері дрова. Триває Петрівка, у сараї без сала, Радим страждає вголос і з подробицями.
Ми з Лютомиром винайшли танець зі світлом. Він сідає так, щоб сонце лягало на мої дощечки, а не на його, і час від часу «забуває» одну на дальньому краї діжки. Я підбираю її, ніби випадково. Вишата дивиться й бачить двох людей, які добре зійшлися. Це навіть правда.
Сьомого Лютомир сказав те, що, мабуть, обдумував цілий місяць. «Книжник, який не читає по-нашому, це не таємниця, а діра. До осені купці почнуть писати листи, і ти знову триматимеш їх догори ногами. Піп Данило при церкві бере за науку шматок на місяць, або воду й дрова. Ти латинник, ваші літери рідні нашим». Я чекав, поки він доскаже. «Людина, яка вчиться, здається безпечною, — додав він. — Та, яка вже вміє, ні».
Він правий і знає, що я це знаю. Ми з ним уже розмовляємо цілими реченнями, не вимовляючи жодного слова.
Мила навчила мене свистіти травинкою: затискаєш між великими пальцями й дмеш. Перші три спроби хрип. Четверта дала такий свист, що сусідський пес сів і заплакав. «Тепер ти вмієш усе», — оголосила Мила. Я не став розчаровувати її переліком того, чого не вмію.
День 265 - 11 червня 1027
Перший урок. Піп Данило худий, з рудою бородою й чорнилом під нігтями, сидів на ґанку за церквою й дряпав залізним писалом по корі. Побачив мене й не здивувався: Лютомир уже попередив. «Латинник, — сказав він. — Господь один, літери різні. Сідай».
Почав, як починають усі: «Азъ, буки, вѣди». Це три перші літери і водночас перша фраза абетки: «Я знаю літери». Єдина фраза у світі, яку мені заборонено вимовляти без запитальної інтонації.
Своє ім'я я вивів як звик, із «я»: «Святославъ». Данило виправив мовчки, одним рухом. «Не я. Ось: ѧ». Літера схожа на маленький намет, під яким хтось сховався від дощу. «Свѧтославъ». Я знаю її з підручника, але рука з жовтня пише так, як писала двадцять п'ять років.
Одну літеру, «ъ» наприкінці слів, я пропускав навмисно, щоб виглядати як учень. Данило щоразу дописував і казав: «Її всі забувають. Вона мовчить, тому її й гублять». Я ще не зустрічав літери, настільки схожої на мене.
Додому йшов із відчуттям, що прожив ціле життя за дві години. Данило на прощання кинув: «Для чужинця швидко. Видно, латинські літери вже бачив». Бачив.
Дні 266-275 - 12-21 червня 1027
Три вечори на тиждень біля Данила, решту часу вдома при каганці. Абетку я вже знаю, і це найнебезпечніше з усього, що я знаю. Помилятися треба вчасно й охайно, як навчив Лютомир: не на першому слові й не в усіх підряд. Виявилося, що навмисні помилки в мене занадто послідовні, і мені довелося вчитися помилятися безладно. Це, мабуть, найважчий предмет.
Ще одне відкриття: літери тут пишуть без проміжків. Я просидів двадцять хвилин над першим рядком, поки зрозумів, що слова в Данила течуть, як вода, і розрізняти їх треба вухом. Я, звиклий до пробілів, поставив їх між усіма словами. Данило подивився й сказав: «Ти пишеш так, ніби хтось має читати». «А як?» «Так, ніби читатимеш сам».
Завів другу кору, для чужих очей. Вона на видноті в скриньці, під справжнім записом, що лежить на потайному дні. Починається так: «Въ лѣто 6535, мѣсяца июня. Азъ, Свѧтославъ, ходилъ съ купцемъ…» Шістсот тридцять п'ятий рік від створення світу, і мене розпирає, що я знаю це число не з підручника, а з пальців. Якщо хтось колись розкриє скриньку, знайде неписьменного купецького наймита, який вчить літери й описує, як втратив свого пана. Нудно, безневинно й майже правда.
Данило сьогодні розгорнув слов'янський Псалтир, щоб перевірити, чи я читаю хоч по складах, і мені трапився двадцять другий псалом. «Господь пасетъ мя, и ничтоже мя лишитъ». Я прочитав його вголос, трохи вдавано, і в грудях стало тісно. Півроку я носив у собі «Dominus regit me» як таємницю й єдину рідну молитву, а тут вона вже існує по-нашому, давно, написана Кирилом чи його учнями. Світ не чекав мого перекладу. Хтось на моєму місці засмутився б, а я відчув дивну радість: я не перший, хто тут розуміє.
Тому взявся за те, чого ніхто ще не робив: за Катона, поганську мудрість, якої Данило не чіпав. Мій перший переклад:
Первую добродѣтель вѣждь — языкъ удръжати; близъ Бога тъ, иже умѣетъ съ разумомъ мълчати.
І другий:
Съ многоглаголивыми не пирайся словесы: слово бо дано всѣмъ, а мудрость — малымъ.
Радим підслухав другий і вирішив, що це про нього. Він мав рацію.
Мила побачила, як я виводжу літери на корі, і цього разу не злякалася. «Тепер можна?» — «Тепер можна, — сказав я. — Це наші літери». Вона вимагала свою. Я вивів на піску біля колодязя «М»: дві гори й долина між ними. Вона обійшла її кругом, як Ван свою хатку. «Це я?» — «Це початок тебе». Довго дивилася й нарешті сказала: «Тепер море не образиться». Вона запам'ятала й цю мою брехню. Не знаю, що з цим робити.
День 276 - 22 червня 1027
Вишата віддав мені день, не питаючи навіщо: на сінокіс тут відпускають усіх. Добромилин луг лежить у заплаві, де Дністер залишив по собі стару протоку, і трава стояла по пояс, густа, з конюшиною й дзвониками.
Косити я не вмію. Знав, що не вмію, і все одно сказав «прийду». Добромила окинула мене поглядом від чобіт до чуба. «Я не наймаю. Нічим платити». — «Дровами», — сказав я. — «Ти вже заплатив». — «Тоді ще дров». Вона відвернулася, і по плечах було видно, що усміхається.
Перші п'ятнадцять замахів я рубав землю. Коса вгризалася в дерен, стрибала, лишала лисини. Добромила стояла з граблями й мовчала так виразно, що це мовчання можна було вимірювати. Потім відклала граблі, стала за моєю спиною й обхопила мої зап'ястя своїми, сухими й гарячими. «Не рубай. Веди». Рух ішов півколом, від правого плеча до лівого, і трава лягала рядком, ніби розчесана. Я відчував її подих між лопатками. Півколо. Ще півколо. «Рівно», — сказала вона й відпустила.