День 226 - 3 травня 1027
Сьогодні мене похвалили п'ять разів. Я рахував їх так, як рахують борги.
Ждан сказав, що я рахую, як купець. Радка на схилі, не зупиняючись, кинула, що руки в мене добрі. Торговець шкірами назвав мене чесним, «хоч і чужим». Любава за столом, наливаючи юшку, оголосила, що я ходжу по хаті, наче у себе. Навіть Вишата, який хвалить зазвичай мовчанкою, вдруге за тиждень покликав мене зважити чуже срібло.
Раніше я думав, що похвала це подарунок. Тепер бачу, що це борг, на який нараховуються відсотки. Мене хвалять за те, що мені дається без зусиль, а саме без зусиль я й не мав би нічого вміти. «Рахуй повільно, двічі, вголос», казав Лютомир. Рахую. Але повільний і старанний помітний не менше, ніж швидкий. Я не знаю, як бути середнім. Цього теж треба вміти, а я ще не вчився.
На порозі кімнати лежав пучок щавлю, перший цього року. Добромила нічого не сказала. Я з'їв його сирим, стоячи, і весь день ходив із кислинкою в роті.
День 227 - 4 травня 1027
Мила прийшла на ґанок із шістьма дітьми й сказала: «Покажи їм». Я не спитав що. Схил уже не питає мене, що відбувається: діти просто з'являються, як погода.
Виявилося, у них нова лічилка, якою вирішують, хто водить. Рахують так: «Ван, ту, трі, чотири, п'ять», і на кому зупиниться, той вигукує «ноу!» й виходить із кола. Перші три слова морські, наступні наші, і нікого це не бентежить. Для них це так само природно, як те, що в одній пісні може бути і «ой», і «гей».
Я стояв і слухав, як мої слова, змішані з їхніми, вже живуть без мене. Мила, звісно, спитала: «А далі?» Я відповів, що далі це вже не лічба, а гра, і дістав із торбинки шматок мотузки. Зав'язав петлею й показав на пальцях колиску: потім гніздо, потім ріку. Мила дивилася так, ніби я витяг із рукава голуба. За годину шестеро дітей сиділи в куряві, заплутані в одній ниточці, і сварилися, чия черга робити «рибу».
Добромила спостерігала з порогу, склавши руки. Потім винесла моток міцної нитки й вклала мені в долоню: «Довшу. Ваша мотузка порветься». Не «твоя», а «ваша». Я це почув.
День 228 - 5 травня 1027
Баня. У парі розмови пливуть, як мило: ніхто не пильнує язика. Радим, лежачи на верхній полиці з вінником на обличчі, раптом спитав: «Німець, а скільки тобі зим?»
Відповідь я мав готову ще з осені, але досі ніхто не питав. «Двадцять одна».
Радим зняв вінник і довго роздивлявся мою бороду. «Двадцять одна? Цією бородою можна лякати дітей». Ждан реготнув: «Море старить». Хтось додав, що з-за моря приходять або старі, або святі. Вирішили, що я змарнів.
Я збрехав на чотири роки, і не з марнославства. Люди дивляться на обличчя, а не на слова: сьогодні бачать двадцять п'ять і чують двадцять один, розбіжності не помічають. А коли я «постарію» до двадцяти п'яти, обличчя й слова зійдуться. Це чотири роки, коли моя біографія й моє лице не сперечаються. Найдешевша брехня з усіх: нічого не коштує, нічого не змінює, а дає час.
А насправді мені двадцять шостий настає за вісім днів. Нікому не скажу.
День 229 - 6 травня 1027
Неділя. Після церкви Добромила пряла біля печі, і коли я зайшов по воду, показала підборіддям на Яремів ослінчик. Я сів. Веретено гуло, нитка бігла в її пальцях, мов жива. Ми не сказали жодного слова, поки не зайшло сонце.
Не знаю, коли востаннє мовчання було таким повним. Усі розмови, які я мав би вести, пройшли між нами й нікому не завадили.
День 230 - 7 травня 1027
Вишата покликав мене в клуню після обіду. Лютомир уже сидів у своєму куті над дощечкою й не підвів голови, і це мені одразу не сподобалось.
Вишата говорив повільно, на пальцях, як завжди, коли справа серйозна. Мішків більше нема: «Руки хай відпочивають». Дощечки, пломби й терези при Лютомирові: він називав його не по імені, а «обліковець», і Лютомир при цьому не ворухнувся. Я при ньому, помічник обліковця. П'ятнадцять шматків на місяць. А коли йдуть великі обози, окремо, шматок за кожен день. Ждан каже, до осені їх буде три чи чотири.
Я перерахував у голові: за мішки й терези виходить тринадцять, тут п'ятнадцять і ще окремо за обози. Вдвічі менше роботи для спини, більше для голови. «Подумаю», сказав я. Вишата примружився, але не образився. Це вже вдруге, коли я так кажу, і він учить мене: чекає.
Мені ніколи не пропонували нічого, чого я б не хотів. Ось що неприємно.
День 231 - 8 травня 1027
Лютомир чекав біля колодязя. Не чекав, а стояв, як стоять люди, які прийшли по воду й забули навіщо.
«Вишата питав мене першого, — сказав він без привітання. — Я сказав: Мстиша краде, німець ні».
Я мовчав. Він дістав свою дощечку й почав відводити її від себе. Спершу на витягнуту руку, потім ближче, потім майже до носа. «Мої очі в сутінках, як ліс у тумані. Бачу, що щось є. Не бачу що». Він говорив рівно, наче читав ціну. «Вишата не знає. Тепер знаєш ти».
«Навіщо мені?» — спитав я.
«Я не прошу милостині. Я прошу очі. Ти читатимеш зарубки, я вирішуватиму. Вишата платить п'ятнадцять шматків і не знає, що купує».
Він узяв відро й пішов. Я стояв і розумів, що мене щойно взяли в долю. Не в друзі й не в підозрювані, а в співучасники. Мабуть, так і будується довіра: людина дає тобі секрет, який знищить її, і ти мусиш беречти його краще за власний.
День 232 - 9 травня 1027
Погодився, але з умовами, і виклав їх так, як учив Лютомир: повільно, двічі, вголос.
Перше: обліковець Лютомир, а я при ньому. Не «обоє», не «рівно». Друге: ключів від скрині не беру. Третє: у суботу, як і раніше, носитиму мішки, один день на тиждень. Вишата зареготав так, що лякнулися голуби. «Німець просить, щоб його навантажили!» Я показав йому свої долоні. Він перестав сміятися й кивнув, зрозумівши, мабуть, більше, ніж я хотів. Четверте я не вимовив: писати я не буду. Мене ніхто й не питав.