Повернення

Розділ 15

День 196 — 3 квітня 1027

Світла седмиця ще не скінчилася, а Вишата вже наказав забрати з берега все до вечора. Бруд такий, що мішок нести легше, ніж витягти ногу. Радим двічі залишив у ньому чобіт і двічі діставав, перелічуючи по дорозі всіх святих.

Вночі при каганці склав план на місяць. Пишу на клаптику берести:

  1. Латина. Донат до кінця, Катон по два двовірші на вечір, псалом щодня.

  2. Житло. Сіно на лаві перетворилося на пил і, здається, на мешканців.

  3. Гроші. Вирішити, куди їх діти і чи діти взагалі.

  4. Робота. Мішки вранці, терези по обіді, не показувати, що це легко.

  5. Добромила.

П’ятий пункт закреслив. Береста зберігає закреслене, і це погано для людини, яка ховає думки. Дописав поруч: «поки що».

День 197 — 4 квітня 1027

Прийшли перші човни з низу ріки: глечики, повсть і запечатані посудини, які Радим назвав «грецьким соком». Мені випало перевіряти пломби. Я відкрив одну й завмер із глечиком у руках. Оливкова олія. Запах, якого я не чув півроку, прийшов, як лист із дому.

— Закрий, — сказав Лютомир із-за спини. — Вивітриться, і Вишата спитає з тебе.

Закрив. Але ще довго ходив і нюхав власні пальці, як дурень.

Уночі в кліті щось шурхотіло під лавою. Миша. Ван дивився на неї з полиці лави без жодного обурення.

День 198 — 5 квітня 1027

Купив ніж. Півроку прожив без нього й тільки сьогодні збагнув, як це впадає в око: тут чоловік без ножа виглядає або ченцем, або хворим. Коваль на горі виклав п’ять. Я вибрав той, що ліг у руку без вагань. Торгувалися мовчки: він показував ціну пальцями, я клав менше, він сопів, я чекав. Зійшлися на одному шматочку.

Тепер на поясі ніж, поруч Милина стрічка. Ярем, побачивши, сказав, що мій пояс схожий на купецьку лавку.

Правило на місяць: жити так, ніби в мене на десяту частину менше, ніж є. Хто раптом багатіє, у того питають, звідки. Лишилося п’ятнадцять із половиною.

День 199 — 6 квітня 1027

Дійшов у Донаті до дієслів. Перша дієвідміна, і перше ж слово: amo. Люблю. Підручники будь-якої епохи мають почуття гумору.

Учив уголос, по колу: amo, amas, amat, amamus, amatis, amant. На восьмому колі в стіну постукали.

— Що ти там співаєш, як гуси?

— Молитва, — сказав я. — Латинська.

— Довга.

— Вона про любов, — сказав я і відразу пошкодував.

За стіною стало тихо. Дуже тихо, як буває, коли людина не спить і не збирається цього показувати.

— Про що ж іще молитися, — сказала нарешті Добромила. — Лягай.

Лежав довго. Мені двадцять п’ять, я вчу «я люблю, ти любиш, він любить» і червонію над граматикою, як школяр. Тисяча років, а голова така сама.

День 200 — 7 квітня 1027

Двісті днів із трьохсот шістдесяти п’яти тисяч. П’ять із половиною сотих відсотка. Крихта від буханки, але цю крихту я вже заробив сам.

Субота, баня. Ждан повів усіх, і я пішов, цього разу не мовчки: навчився лаятися від вінника так само, як усі. У парі розглядав власне тіло: рубець від цвяха, поламаний ніс, відморожені пальці, мозолі. Біографія. Поки що коротка.

І ще одне. Мене торкаються по-різному. Ждан плескає по плечі, Любава бере за рукав, Мила смикає за пояс. Ніхто не торкається так, як торкається жінка, якій цього хочеться. Не знаю, що важче: тисяча років чи півроку без такого дотику. Тіло двадцятип’ятирічного вирішило, що весна нарешті про нього.

День 201 — 8 квітня 1027

Фомина неділя. Тут її називають Красною гіркою, і з неї починаються весілля: увесь піст нікому не можна було, а тепер усі навипередки. Після служби Любава сповістила на весь двір, що Забава, Добромилина небога, виходить за гончарового сина наступної неділі.

Добромила стояла поруч, пряма, як завжди. Не дивлячись на мене, сказала:

— Прийдеш. Небога питала про німця, а в мене немає причини казати «ні».

— Прийду.

— Сорочку чисту надінь.

Не знаю, чи це запрошення, чи наказ, чи просто тут так запрошують. Радим, почувши, проголосив на півдвору, що «німець іде на весілля», і всі розсміялися заздалегідь: мої різдвяні танці тут пам’ятають.

День 202 — 9 квітня 1027

Купив солом’яник і рядно. Півтора шматка. Миску й кухоль додав за півшматка. Продавчиня з рукавиць мене впізнала й одразу назвала чесну ціну. Тепер я репутація.

Добромила побачила свіжий солом’яник на порозі й сказала: «З блохами в хату не пущу». Взяла палицю й сама почала вибивати. Пил стояв стовпом. Коли вона відкинула голову, з-під хустки вислизнуло пасмо, наполовину сиве. Я стояв з іншого кінця й тримав солом’яник. Дивився, мабуть, довше, ніж можна.

Вона помітила. Повільно поправила хустку так, ніби поправляла не волосся, а мене.

— Тримай рівніше.

Тримав рівніше. Лишилося тринадцять із половиною.

День 203 — 10 квітня 1027

Радониця. Увесь схил пішов на кладовище з яйцями, хлібом і квасом і сидів там до вечора, розмовляючи з мертвими, ніби ті вийшли ненадовго. Мені нікого було навідувати, тож я лишився вдома й рубав дрова.

Коли Добромила повернулась, вона вийняла з кошика два яйця. Одне поклала під грушею на подвір’ї, де, як я зрозумів, колись стояла лавка її чоловіка. Друге довго тримала в долоні.

— Святоборові, — сказала вона. — Про всяк випадок.

Я мовчав. Вона й не чекала відповіді. Потім спитала, не дивлячись:

— Мати жива?

— Далеко, — сказав я.

— Далеко — не відповідь. Але добра.

Це єдина правда, яку я сказав їй за всі місяці: мати далеко. Далі за будь-яке море, рівно на тисячу років. Уночі лежав у кімнаті її сина, на його лаві, під його зарубками, і вперше відчув, що це не просто чужий дах.

День 204 — 11 квітня 1027

Склав першу латинську фразу без допомоги Доната: «Ego sum Sviatoslavus, homo longinquus». Я Святослав, людина здалека. Помилок, мабуть, три. Нікому показати: я єдиний у цій землі, хто здатен оцінити помилку у власній латині. Смішно й самотньо, як перемога в грі, правил якої ніхто не знає.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше