День 166 — 4 березня 1027
Неділя. Прокинувся від того, що за стіною грюкнула заслінка: Добромила розпалює піч і не питає, чи я вже встав. Це її спосіб сказати «ранок». Я лежав під кожухом і слухав, як тепло повільно доходить до мене крізь глину. Уперше за пів року поруч ніхто не сопів, не кашляв і не бурмотів уві сні. Тиша була така густа, що її можна було різати ножем.
До церкви пішов зі Жданом. Він зайшов по мене, постояв на порозі й оглянув клітку, як купець оглядає чужого коня, а тоді кивнув: «Добре». Про те, чи не сумую, не питав. Мабуть, і так видно.
Увечері, при лучині, записав план на місяць. Перше: книги. Мені потрібна латина. Не лише для того, щоб шепотіти нею вночі так, щоб за стіною подумали, ніби я молюся, хоча й для цього теж. Латина житиме ще багато століть як перепустка в будь-який монастир, у школу, у місто, де питають не «чий ти?», а «що вмієш?». Я знав її так, як знає студент-медик: терміни, кілька приказок і всі відмінки, які встиг забути до іспиту. Цього мало.
Друге: терези. Вишата давно дивиться на мене не лише як на спину. Я хочу більше роботи головою, але мішки лишаю собі. За мішки мені платять два шматки за п’ять днів, тобто за моїм рахунком 0,4 шматка на день. Для людини без роду й двору це чесний і певний заробіток. А мозолі, до того ж, найкраща легенда, яку я міг придумати: хто носить, того не питають, звідки він.
За вікном стогне ріка, ніби великий звір перевертається уві сні.
День 167 — 5 березня 1027
Льодохід. Почався без попередження, опівдні: гучний тріск, схожий на постріл (хоча пострілів тут ще не знають), потім чорна лінія розійшлася посередині ріки, і вся пристань висипала на берег. Крижини завбільшки з хату повзли до порогів, ставали дибки, лізли одна на одну й зі скреготом трощили все, що ми не встигли витягти на гору: сходні, причал, чиїсь човни. Жінки хрестилися, діти верещали від захвату, Радим кричав, що ріка «гуляє», а Вишата стояв на березі нерухомо, ніби дивився, як хтось пускає за вітром його срібло.
Півдня ми тягли діжки й сани вище від води. За все життя я не бачив нічого настільки живого й настільки байдужого до мене. Було б майже гарно, якби не руки.
День 168 — 6 березня 1027
Вода підійшла до першої клуні й там спинилася, ніби роздумуючи. До вечора ми ходили по коліна в крижаному місиві й виносили діжки на гору, і мої ноги, яких ніщо не вб’є, зводило судомою так, що я кусав шапку. Воїслав сидів на воротах клуні з милицею поперек колін і проклинав воду, ріку й сам березень поіменно.
Лютомир сидів під навісом на діжці й рахував кожну, що проносили повз. Я рахував сам, пошепки, подумки. Увечері дощечки зійшлися до єдиної зарубки. Вдруге. Він подивився на мою дощечку, потім на мене й відразу відвів очі. Мені це сподобалося менше, ніж якби він усміхнувся.
День 169 — 7 березня 1027
Бруд. Хто вигадав, що весна гарна, не ходив у Галичі в березні. Земля, що всю зиму стояла каменем, тепер чавкає, смокче чоботи й лишає на них стільки, що Добромила на порозі мовчки показала мені на ганчірку й на відро. Мию втретє, і все одно мало. Вона не сказала ні слова, але з обличчя було ясно: правила в цьому домі розширюються без попередження.
По обіді прийшла Мила з Любавиним пирогом і наказом «подивитися, як Ван живе». Оглянула клітку згори донизу, понюхала лаву, постукала по стіні й зробила висновок: Ванові «добре, але самотньо». Пообіцяла завтра привести йому подругу. Я не зрозумів, чи йдеться про іншу іграшку, чи про кішку. З’ясується.
День 170 — 8 березня 1027
На торг приїхали угри з табуном: двадцять коней по ще мерзлій землі, поки дороги не пішли в грязь. Серед них той самий, чорновусий, що в листопаді мене розглядав, а в грудні змусив відповісти «Amen» без жодного розумного рішення. Він упізнав мене здалеку й крикнув на всю пристань: «Святослав! Латинник!», ніби ми давні родичі.
Звати його Бенедек, так він назвав себе, ляснувши долонею в груди. По-нашому говорить ще гірше за мене й дуже цим задоволений. Ми постояли, усміхаючись один одному, як двоє хворих на одну хворобу. Тоді я зробив те, про що думав усю зиму: показав на себе, на небо, розкрив долоні, як книгу, і сказав: «Книга. Латинська. Вчитися».
Він глянув на мої мозолясті руки, на нестрижену бороду й розреготався так, що коні занепокоїлись. Потім змовк і довго дивився на мене. Нарешті сказав якесь угорське слово й повторив двічі: «Лаці». Показав на себе, на торбу й махнув рукою вниз: небіж. Я зрозумів, що небіж кинув школу.
«Завтра», — сказав Бенедек і пішов до коней.
Я стояв посеред бруду з бородою, мозолями й раптовим відчуттям, що купую те, чого не можу пояснити, у людини, яка й не питає.
День 171 — 9 березня 1027
Бенедек розклав усе на перевернутій діжці. Три книги, загорнуті в чисте полотно з лисячим хутром усередині від вологи. Псалтир без палітурки, з обгризеним мишами краєм і двома вирваними аркушами. Тонкий зшиток, у якому я з першого погляду впізнав Доната: на берегах хтось вивів коней із п’ятьма ногами, кривих чоловічків і, здається, самого Бенедека з величезними вусами. І ще один, скромніший, із віршами Катона: короткі двовіршові повчання, які тут учать напам’ять, як у нас таблицю множення.
На першій сторінці Лаці, мабуть, ще в запалі, вивів: «Hic liber est Lacii, testis est Deus». Цей підручник належить Лаці, свідок Бог. Я перекладав майже вголос і дивувався, наскільки воно знайоме: така сама заява жила на кожному підручнику, який я колись підписував у школі.
Бенедек назвав п’ять ногат. Я нічого не сказав. Поклав на діжку три ногати, дванадцять шматочків, відлічуючи повільно, по одному. Він посунув п’ять пальців. Я мовчки заховав срібло назад. Він підняв чотири з половиною. Я зробив вигляд, ніби збираюся йти. Він розсміявся й сказав «три», а потім, подумавши, «три й обіцянка»: на Трійцю він приїде з братом, що служить при церкві й «любить розмовляти латиною з чужинцями», і перевірить, чого я навчився. Сказав це весело. У мене тоді трохи перехопило подих.