День 160 — 26 лютого 1027
Пішов до Добромили рубати дрова, як домовлено. Вона стояла на ґанку з мискою, мовчки, як і минулого разу, а коли я скінчив, показала на клітку: хотіла, щоб я перевірив двері. Я зайшов і потягнув засув, він ходив легко, змащений недавно. На лаві лежав свіжий оберемок сіна, а на стіні, нижче від віконця, за лавою, виднілися зарубки. Десятки. Може, дві-три сотні. У стовпчиках по сім. Хтось тут колись рахував дні.
Мені стало смішно й недобре водночас: я не перший, хто лічить у цій клітці. Вийшов і не спитав. Добромила дивилася на мене так, ніби чекала, що спитаю. Нехай чекає.
День 161 — 27 лютого 1027
Любава каже, що в нову хату першим пускають кота. Кота в неї нема. Є Радим, який зголосився, і було б дуже весело, якби нас не слухала Мила, яка серйозно заявила, що кіт буде Ван.
Вирішили: Ван піде першим. Він дерев’яний, і шкоди від нього найменше.
День 162 — 28 лютого 1027
Розрахунок. Вишата відважив мені три шматочки й відрахував півшматка в данину. Тепер, коли я «мій», він дивиться на мене вже не як на вантажника, а як на річ, за яку відповідає. Це тепліше й небезпечніше.
Він сказав, що навесні йому потрібен ще один, хто вміє рахувати гроші, а не лише діжки. Платитиме більше, але тоді доведеться їздити з обозами вниз по ріці. Я сказав, що подумаю. Він кивнув так, ніби вже знав, що я відповім.
Порахував: двадцять шматочків із половиною. Трохи більше десяти грамів: чотири філіжанки кави на площі Ринок. Тут це тринадцять місяців даху над головою. Курс чесний, якщо не любиш каву.
День 163 — 1 березня 1027
Перебрався. Речей було на одну руку: кожух, торбинка, гребінь, вишита стрічка, кора з записами, загорнута в онучу. Ван пішов першим, у руках у Мили, і був поставлений на лаву зі словами: «Бережи його».
Прощалися в сараї. Радим заспівав те, що вигадав сам, ні про що, й заплакав без жодного сорому. Воїслав стукнув милицею об підлогу. Ждан сказав «приходь», і я зрозумів, що це наказ. Горислав мовчки вклав мені в долоню кресало й шматок кременю: «Щоб не просив». Це найщедріший подарунок із усіх. Я сказав «дякую» й вклонився.
Добромила обдивилася мене з голови до ніг і повторила правила: нікого не водити, не співати, засув. Хліб і сіль узяла з рук Любави й сказала, що завдаток покриває місяць, а решту сплачу першого квітня. Двері за мною зачинила вона сама.
Я сів на лаву. Тиша була така, що я чув, як потріскує піч за стіною. За спиною на стіні десятки й сотні чужих зарубок. Попереду двері, на засув яких я міг покласти руку.
Я поклав долоню на засув і не засунув. Постояв. Тоді засунув.
День 164 — 2 березня 1027
Перший день при своїх дверях. Прокинувся ще до світанку й лежав, слухаючи, як у хаті прокидається Добромила: заслінка, горщик, кроки. Вона не питала, як спалося. Вперше ніхто в світі не знав, як я спав.
До вечора колов дрова й носив воду. На дворі шумів дощ, уже схожий на весняний. Коли повернувся, на порозі стояв Лютомир. З оберемком сухих трісок і зі своєю звичайною спиною, яка нікуди не поспішає.
«Мила просила, — сказав він. — Щоб тобі було чим палити». Склав тріски під стіною, повернувся йти й уже з порога, не обертаючись, сказав:
«Вона питала, що там далі, за трьома. Я сказав: мабуть, тільки на морі».
Пішов. Я стояв із відром, поки вода не заспокоїлась.
Не знаю, прощення це чи вирок. Знаю тільки, що він повторив мою брехню так, ніби вона була правдою.
День 165 — 3 березня 1027
Вночі я заговорив сам до себе по-англійськи: тихо, одним подихом, ніби молитву. Закінчив і почув, як за стіною, по той бік печі, хтось кашлянув. Один раз, коротко, як людина, що давно не спить.
Добромила. Правило «не співати» я виконав. Про шепіт вона нічого не казала.
Лежав до світанку й не вимовив жодного слова. Навіть подумки. Виявилося, це найважче з усього, що я робив від першого дня.
Сто шістдесят п’ять днів із трьохсот шістдесяти п’яти тисяч. Лічу далі.