Повернення

Розділ 12

День 147 — 13 лютого 1027

Ніс болить при кожному вдиху. Радка сказала, що зрісся «як слід», і більше нічого не чіпала.

Увесь день сидів на діжці й рахував. Дев’ятнадцять діжок, дев’ятнадцять зарубок. Цього разу їх справді було дев’ятнадцять.

День 148 — 14 лютого 1027

Ждан сидів зі мною на краю причалу, поки сутеніло. Річка потріскувала під кригою. Він довго мовчав, потім сказав, не дивлячись: «Ти тут довго не будеш».

Я не заперечував. «Чому?» — «Такі не залишаються. Прийшов із моря, піде в море. Я не гоню. Просто знаю». Помовчав і додав: «Поки тут — наш».

Мені довелося довго дивитися на воду, щоб він не бачив обличчя. Він не знає, наскільки правий. І наскільки неправий: у море я не піду. Піду в наступне десятиліття.

День 149 — 15 лютого 1027

Нічого. Мороз, діжки, піст. Любава передала через Ярема горщик гусячого жиру на ніс. Записую, бо нічого теж день.

День 150 — 16 лютого 1027

Сто п’ятдесят днів із трьохсот шістдесяти п’яти тисяч. Чотири соті відсотка. Крихта від буханки.

Вночі наснилася та сама біла кімната, жінка в окулярах і те саме питання: чи я розумію умови. Цього разу я відповів: «Ні». Прокинувся від звуку власного голосу. Не крик, не слово: коротке «no». Радим сидів на лаві й дивився на мене розплющеними очима. Потім спитав: «Це що?» Я сказав: «Ні». Він прошепотів: «Морське "ні"».

Уранці він уже розповідав Воїславові, що знає чотири морські слова: «ван, ту, трі й ноу». Носить їх, як монети. Ще трохи, і почне міняти.

День 151 — 17 лютого 1027

Мила вчить мене казок. Так і каже: «Я тебе вчу». Сьогодні розповіла про лисицю й журавля, показуючи руками дзьоб і хвіст, і виправляла мої слова: «Не "посуд", а "миска"». Я розумію майже все, а кажу лише те, що вмію. Вона, схоже, вирішила, що я просто повільний.

Дивне відчуття: вона виправляє мене в бік мови, з якої колись виросла моя. Вона не знає, що виправляє свого далекого нащадка.

День 152 — 18 лютого 1027

Радка сказала мені прийти. Не лікуватися, а «слухати». Годину диктувала назви трав і від чого вони, потім перевірила, повторивши їх у зворотному порядку, і я не збився. Вона дивилася на мене, примружившись: «Пам’ять добра. Руки добрі. Але не лізь».

Дорогою додому думав про те, чого не планував: про ремесло. Тисяча років, а я й досі не вибрав, ким бути. Лікарем? Лікарів тут шанують, але за першу ж невдачу палять. Мене не вб’є, але ж боляче. Торговцем? Торговець приходить і йде, і ніхто не питає, чому він не змінюється. Є ремесла, що дозволяють жити довго, і є ремесла, що дозволяють зникати. Мені потрібне друге.

День 153 — 19 лютого 1027

Уночі дощ, і лід на річці потемнів, як стара мідь. Ждан сказав, що перший човен піде за три тижні. Повз Галич піде все: вино, шовк, люди, чутки, і хтось із цих людей знатиме мови, яких я не чув ніколи.

Взимку мій «з-за моря» витримував лише одного допитливого купця. Навесні їх буде десятки. Не знаю, це страшно чи цікаво. Здається, і те й інше, і саме це мене турбує більше.

День 154 — 20 лютого 1027

Любава сказала, що Добромила питала, чи я не передумав. Я сказав, що ні. Любава підняла брови: «То чого ж тремтиш?» Я подивився на свої руки, і вони справді тремтіли. Не від холоду. Від думки, що через дев’ять днів у мене будуть двері, які ніхто не зможе відчинити без мого дозволу.

Хотів сказати «страшно». Сказав «дякую». Здається, вона розуміє різницю.

День 155 — 21 лютого 1027

Перелічив у голові, що в мене є. Сорочки дві. Кожух. Шапка. Чоботи. Рукавиці, які я торгував мовчки. Гребінь. Мотузок. Кресала нема: треба купити. Срібло, вісімнадцять. Кора з щоденником. Вишита стрічка від Мили на поясі.

Якщо це все, що я нажив за п’ять місяців, то це більше, ніж було, коли я прокинувся в траві, і менше, ніж у пересічного селянина. А попереду тисяча років, за які доведеться все це втратити й нажити знову.

День 156 — 22 лютого 1027

Мила спитала на пристані, чи я завжди буду «тут». «Ярем піде до Нездила, а ти до Добромили, і всі розійдуться». Я сказав: «Поки море не покличе». Вона подивилася на мене своїми світлими очима й сказала: «Море нікого не кличе. Море просто є».

Їй шість років. Не знаю, звідки вони беруть такі речі.

День 157 — 23 лютого 1027

Воїслав більше не лежить. Ходить на милиці, набирає сили й нарешті спитав у мене, не дивлячись: «Чому ти не збрехав?» Я не одразу зрозумів. «Тоді. "Помреш". Усі казали "може" й "якщо Бог дасть". Ти сказав просто».

Я не знав, що відповісти. Сказав: «Так». Він кивнув: «Добре, що так». Тепер він сторож клуні, і Вишата годує його за ніч, а це означає, що він залишився одним із нас.

Урок для довгого життя: люди не люблять правди, але пам’ятають того, хто її сказав. Сумнівний урок, але мій.

День 158 — 24 лютого 1027

Нездило забрав Ярема тиждень раніше, ніж обіцяв: у нього десь застрягла хата на півдорозі, потрібні руки. Ярем пішов без прощання, лише помахав мені з гори своїм долотом. Сарай одразу став на один голос тихішим.

Було б неправдою сказати, що я плакав. Але мішок із сіллю того дня здався важчим, ніж він є.

День 159 — 25 лютого 1027

Тепло. Сніг осів, на сходнях калюжі, діти кидають у лід камінці й слухають, як вони співають. Ждан каже, що річка цього року скресне рано. Це означає: кілька тижнів, і прийдуть чужі люди.

Спробував згадати, що знаю про 1027 рік. Нічого. Рік без подій. Це найкраще, що можна уявити.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше