Повернення

Розділ 11

День 136 — 2 лютого 1027

Мила встала. Худа, як віник, закутана в два кожухи, вона ходить по хаті від лави до лави й тримається за все, що трапляється під руку. Любава ходить за нею назирці й мовчить, тільки руки в неї тепер завжди напоготові.

Я прийшов по воду, а лишився на кашу. Мила довго мене розглядала, потім спитала, що з нею було. Я сказав: «Сон». Вона кивнула. Про кору не спитала. Про лічбу теж. Не знаю, чи вона все забула, чи вирішила мовчати, як на державній раді, і не знаю, що з цього гірше.

Увечері переніс усі шматки кори в щілину під опорою, до срібла. Пишу тепер лише там, при лучині, спиною до дверей. Дивно, як швидко вчишся ховати навіть власні думки.

День 137 — 3 лютого 1027

Горислав вистругав Воїславові милицю з ясена. За два вечори, без жодного слова, і тільки коли подав, сказав: «По росту». Воїслав став на неї, хитнувся й вилаявся такими словами, що Радим записав би їх, якби вмів писати. Потім пройшов по сараю до дверей, назад, ще раз. «Дві ноги — розкіш, — сказав він. — Півтори теж життя».

Потім сунув мені в руку маленького звіра, якого вирізав ще в листопаді: вовка з кінською шиєю. «Віднеси Мілі. Хай придумає, як звати». Я віднiс. Мила покрутила його в долонях, ніби зважувала, і оголосила: «Ван».

У цьому місті тепер живе дерев’яний звір з англійським ім’ям. Це зробив я. Вона хоч не питає чому.

День 138 — 4 лютого 1027

Вишата зібрав усіх і сказав слово, від якого в сараї все стихло: «Княжі». Через три дні приїдуть княжі люди по данину. Я знаю це слово з підручника: «полюддя». У підручнику воно займало один рядок. Тепер воно стоїть у дверях клуні, і всі раптом почали мести підлогу.

Радим переказує, що вони забирають кожного третього кабана. Горислав сказав: «Мовчи». Радим замовк, що вже само по собі подія.

Цікаво інше. Ніхто тут не називає імені князя. Просто «князь», як у нас «начальство»: усі знають хто, і ніхто не вимовляє. А я не знаю. Майже сто днів ходжу під чиєюсь рукою й не знаю, чиєю.

День 139 — 5 лютого 1027

Вишата покликав Лютомира. Не мене. До приїзду княжих треба знати, скільки діжок було торік, а торік це пам’ятав тільки старий лічильник, що відсиджував свою образу на колоді. Лютомир прийшов, не здивований і не вдячний, сів на діжку навпроти й дістав свою дощечку.

Ми рахували вдвох, не дивлячись одне на одного. Я не плутався: не було сенсу. Коли скінчили, він приклав свою дощечку до моєї, ніби дві половини однієї розколотої, і зарубки зійшлися до єдиної.

«Німцева дощечка не бреше», — сказав він. Більше нічого. Не знаю, чи це визнання, чи пастка. З Лютомиром, схоже, одне від другого не відрізнити.

День 140 — 6 лютого 1027

Ярем показав мені долото. Нездило дав його «на аванс»: ще не в науку, а так, щоб рука звикала. Ручка витерта чужими пальцями, лезо тонке, як листок. Ярем тримав його двома руками, як свічку в церкві.

Я сказав: «Гарне». Він засміявся, бо відчув, що я не лукавлю. Мені іноді здається, що найважче в цій тисячі років не вчасно мовчати, а не показувати, як я радий за людей, яких доведеться пережити.

День 141 — 7 лютого 1027

Приїхали. Дванадцять верхівців на низьких мохнатих конях, у синіх плащах, із мечами, яких не виймали, бо й не треба було. З ними сивий охайний чоловік, якого називали тіуном, і писар: молодий, блідий, із відмороженим носом і сувоєм берести за пазухою.

Писар сів на діжку й почав записувати. Не зарубками, як ми, а літерами. Дряпав бересту залізним писалом, а я не міг відвести очей. Я знаю ці літери. Я готувався до них пів року. Бачити їх живими, з писком і скрипом, було, ніби хтось у чужому домі раптом заговорив моїм голосом.

Вишата називав людей по одному: «Ждан, мій. Горислав, мій…» Дійшов до мене й затнувся. «Німець. Святослав. Із-за моря». Тіун спитав: «Якої віри?» Радим ляпнув: «Латинник!» Писар шкрябнув. Тіун спитав: «Чий?» Вишата подивився на мене, потім на Лютомира, що стояв позаду з порожніми руками, і сказав: «Мій».

Мене записали на корі: Святослав, латинник, Вишатин. Береста, як і мій щоденник. Уперше моє ім’я лежить десь, де я не можу його дістати. Вишата заплатив за всіх нас і відрахує при розрахунку: півшматка з голови. Платник податків у тисяча двадцять сьомому. Мабуть, рекорд.

День 142 — 8 лютого 1027

За їхнім літочисленням сьогодні Стрітення. Ждан каже: «Зима з літом зустрілися». Увесь день капало з даху, до вечора на санях стояли калюжі, хоч уночі мороз знову все схопить. Люди вірять, що відлига на Стрітення означає ранню весну. Сподіваюся, вони праві: ще місяць такого холоду, і я знову зненавиджу мішки.

Але думаю про вчорашнє. Береста поїхала з писарем. Може, згниє за рік, може, пролежить у чиїйсь коморі сто. Та навіть якщо згниє, лишаються люди. Через двадцять п’ять років Любава пам’ятатиме молодого німця з порожніми руками й побачить того самого. Це не підозра, це арифметика. Мені треба знати, коли йти, і піти раніше, ніж вона посивіє. Це я собі пообіцяв, і вперше обіцянка здалася не планом, а вироком.

День 143 — 9 лютого 1027

Радим із самого ранку збирає людей на «стіну». Перед постом тут заведено, щоб пристань і гора билися на льоду, кулаками, до першої крові. Не до смерті, запевняє Ждан, хоч і не дуже упевнено. Я хотів відсидітися в клуні, але Горислав зупинив мене в дверях і сказав кілька слів: «Не прийдеш — запам’ятають гірше. Тихі теж б’ються».

Це я розумію. Є речі, яких тут не можна не робити, бо не робити їх означає виділятися.

День 144 — 10 лютого 1027

Любава напекла млинців. Горою, на цілий стіл: із медом, зі сметаною, з рибною ікрою для тих, у кого вона була. Каже, млинець це сонце, і чим більше з’їси, тим швидше воно дійде до весни. Мила з’їла три, лягла на лаву й поскаржилася, що тепер сонце в неї в животі.

Я з’їв шість. Ніхто не рахував. Мабуть, вперше за пів року.

День 145 — 11 лютого 1027

Побилися. Пристань проти гори, по сорок з кожного боку, на льоду під самими воротами, а навколо півмістечка, що кричало й тупотіло. Я стояв у другому ряду й сподівався так і простояти, але ряд зрушив, і мене винесло вперед, мов тріску з потоку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше