День 119 — 16 січня 1027
У січні пішов дощ. Лід на річці пішов тріщинами, Ждан зупинився на сходнях, глянув на небо й тихо сказав: «Не до добра». Підняв діжку й пішов далі. Я теж.
День 120 — 17 січня 1027
Сто двадцять днів із трьохсот шістдесяти п'яти тисяч. Колись я рахував, скільки це відсотків. Тепер рахую діжки й свої слова. Срібла п'ятнадцять із половиною, воно лежить на місці. До березня сорок два дні.
День 121 — 18 січня 1027
Відлига тривала два дні, а вночі знову вдарив мороз і запечатав усе кригою: сходні, дах сараю, діжки. Вранці пристань блищала, як начищена миска. Радим вийшов із сараю, ступив на поріг і проїхав на спині аж до самої річки, перелічуючи по дорозі всіх своїх предків і кожному щось побажавши. Ніхто його не зупинив: усі стояли й дивилися.
Лютомир прийшов по обіді. Не по воду й не по справі: сів на колоду біля клуні й почав дивитися, як я рахую діжки. До самого вечора. Я рахував так, як рахував би вперше: губами, пальцями, збиваючись на двадцятому. Двічі переплутав навмисно. Він не всміхнувся ні разу.
Писати не міг. Мій щоденник тримається на тому, що ніхто не дивиться: пишу вдень за діжками в клуні, де Вишата тримає лік, і всі давно звикли, що чужинець там щось дряпає на корі. Кажу «рахую». Дописав ввечері, коли Лютомир пішов.
День 122 — 19 січня 1027
Лютомир прийшов у сарай. Тут він не живе, і ніхто його не кликав. Сказав: «Погрітися». Сів ближче до печі, розтопив іній на бороді й, поки ми вечеряли, розповів байку. Повільно, з паузами, ніби перебирав на долоні зерно.
Був собі ледар, у якого скрипів віз. «Змасти», — порадили сусіди. «Навіщо? — відповів ледар. — Хай скрипить. Люди чують, що я їду, і думають, що я працюю».
Радим покотився зі сміху ще на «навіщо». Горислав хмикнув. Воїслав захихотів на лаві. А я зрозумів жарт раніше за всіх і ледь не засміявся першим. Зупинився на півзвуку. Засміявся пізніше, услід за Гориславом. Лютомир стежив не за піччю й не за Радимом, а за моїм ротом.
Тепер сміюся відразу після Горислава. Той сміється рідко, тож я теж.
День 123 — 20 січня 1027
Воїслав уже тиждень підтягує ліву ногу, і сьогодні в сараї вперше запахло не димом. Він ховає ногу під кожухом і сміється голосніше, ніж треба. Радка прийшла, глянула й нічого не сказала. Розмотала ганчірку й тицьнула в два пальці. Чорні, як слива, що пролежала всю зиму. Воїслав нічого не відчув.
— Мертве до живого не приросте, — сказала вона. — Його треба різати, поки не пішло вище.
Воїслав сказав «не дам». Двічі. Радка кивнула й пішла. Я зрозумів: вона не здалася, вона чекає.
У мене в голові одне слово, якого тут ніхто не знає. Гангрена.
День 124 — 21 січня 1027
Возили сіль у сусіднє городище: я, Горислав і Радим із двома санями. Радим усю дорогу розповідав, що Воїслав дурень, що Радка добра, що нога ще не вся людина. Горислав мовчав аж до першого перелогу, а потім сказав, не обертаючись: «Бачив таке на війні. Хто відрізав, той ходить. Хто чекав, той в землі».
Це найдовше, що я від нього чув, не рахуючи поради про країни. Радим замовк до самого городища.
Повернулися затемна. Воїслав лежав обличчям до стіни й не спав.
День 125 — 22 січня 1027
Не витримав. Підсів до Воїслава, коли в сараї засопіли, і сказав кількома словами, які вмію складати докупи: «Нога гнила. Піде вище. Помреш». Не «болить» і не «Радка каже». Просто так.
Він довго дивився на мене. Потім спитав: «Звідки знаєш?» Я розвів руками: «Бачив». Це не брехня. Це лише не вся правда.
Воїслав мовчав так довго, що я вирішив: образив. А потім тихо сказав: «Поклич Радку».
Правило «не лізти» трималося майже чотири місяці. Сьогодні я його порушив і не шкодую. Шкодую хіба що про Ждана: він, схоже, не спав і чув усе.
День 126 — 23 січня 1027
Радка прийшла на світанку з коробом: гострий ніж, залізний прут, що вже грівся в печі, глечик меду. Попросила мене тримати лучину, а Горислава й Радима тримати Воїслава. Ждан вийшов надвір «по воду», хоча відро стояло на місці.
Я тримав лучину. Бачив усе. Потім уже нічого не бачив: сарай хитнувся, лучина впала, Радка щось гаркнула, а в мене під щокою виявилася підлога.
Коли отямився, усе вже скінчилося. Воїслав лежав блідий, із перев'язаною ногою, і дивився на мене з виразом, якого я не чекав: із жалістю. Радим уперше в житті мовчав.
День 127 — 24 січня 1027
Радим за день розповів про мене всім, хто заходив до сараю: «Німець зомлів! Німець, що вовків не боїться, зомлів від чужих пальців!» Це найкраще, що з ним трапилося за зиму.
Горислав слухав, струґав ложку, а наприкінці сказав: «Хто мліє від чужої крові, сам її не проллє». І все.
Радка, збираючи короб, мимохідь кинула: «Зомлів після, а не до. Тримав добре». Я кивнув.
Моє перше зомління відколи я прокинувся в траві. Не від голоду, не від холоду, не від лихоманки: від чужого болю. Жінка в окулярах, мабуть, записала б це в протокол. Безсмертний, але не залізний.
День 128 — 25 січня 1027
Писав за діжками, на коліні, поки Вишата по той бік клуні сперечався з возієм. Раптом поруч сказали: «Що це?» Стояла Мила. Прийшла з Яремом, відбилася й пішла сама. Ніс червоний, у руці окраєць.
— Лічу, — сказав я.
Мила нахилилася й уважно подивилася на кору. Потім тихо, як доросла, що не хоче образити, сказала: «Не лічба. Лічба — рисочки».
Їй шість років, і вона єдина на всій пристані дивиться на речі, а не на людей. Я сказав: «Це морське. Не можна». Вона кивнула. Подумала. Кивнула ще раз, як на державній раді.
Ніхто не бачив. Принаймні я так вважаю.
День 129 — 26 січня 1027
Вранці на снігу біля пристані, де Мила чекала на Ярема, виднілися ямки й лінії: хтось пальцем чи палицею вивів на заледенілому насті знаки. Одне «S», кілька кіл і щось схоже на «А». Мої літери, перемальовані дитячою рукою.
Я стояв над ними секунд десять. Потім підійшов і пройшовся по них чоботом, ніби випадково. Підвів очі й побачив Лютомира. Він стояв на сходнях зовсім близько й дивився не на мене, а на витоптаний сніг.