Розділ 9
День 101 — 29 грудня 1026
Рано-вранці я пішов з Любавою й Яремом до Добромили, і ми принесли їй півтора шматка срібла завдатком, а вона, не довіряючи нікому, перевірила його на своїх малих терезах, злегка нахиливши голову. Угоду скріпили так, як тут заведено: хлібом і сіллю, а Любава з Яремом стали свідками. Добромила сказала, що кімнату я отримаю першого березня й що до того часу вона нікому її не віддасть, а я, дякуючи, вклонився так низько, що вона махнула рукою й засміялася: «Не муч себе».
День 102 — 30 грудня 1026
Сьогодні в місцевому літочисленні святвечір, і весь Галич пахне медом і пшоном, а Любава запросила мене до столу, де вже сиділи Ярем, Мила й кілька сусідів. Поставили на стіл кашу з медом, сушені груші, квас і хліб, і ніхто не торкався їжі, поки не зійшла перша зірка, а потім усі мовчки й урочисто почали їсти. Мила шепотіла мені на вухо, що в цю ніч у хліві худоба говорить людськими голосами, і я, не знаючи, чи це правда, лише серйозно кивав.
День 103 — 31 грудня 1026
Різдво за їхнім літочисленням. Зранку Ждан повів мене до невеликої дерев’яної церкви на краю верхнього міста, і я стояв біля самих дверей серед чоловіків у чистих сорочках, не знаючи, куди дивитися й що робити з руками, а спів, що линув зсередини, був такий давній, що я розумів його не словами, а лише звуком. Ждан тихо перехрестився, і я теж, повторивши за ним, а потім довго стояв на морозі, уявляючи, що ці люди співали так само за тисячу років до мене й що вони не мають жодного уявлення, як далеко все це зайде.
День 104 — 1 січня 1027
У моєму календарі настав новий рік. Я прокинувся першим, у темряві, коли в сараї ще чулося лише сопіння, і тихо сказав самому собі: «З Новим роком», по-своєму, так, щоб ніхто не зрозумів. Підрахував: сімнадцять шматків мінус півтора на завдаток, тобто п’ятнадцять із половиною, на березневу кімнату вже є, ще й залишається на дрова й на їжу, а це означає, що вперше з моменту, коли я прокинувся в траві, мій план має форму. Через два місяці я матиму власні двері, а в голові тримаю одне: все, що я роблю, треба робити так, щоб здавалося, ніби так і мало бути.
День 105 — 2 січня 1027
Мила стояла біля колодязя, оточена п'ятьма дітьми, і рахувала: «Ван, ту, трі». Вимова страшна, але я впізнав. Діти повторювали й реготали. Я підійшов тихо, ніби по воду, і почув, як вона питає мене: «А далі?»
Нічого страшного не сталося. Радим розповідає про «морські числа» вже місяць, і пів пристані вважає це забавкою. Страшно мені від слова «далі»: три слова це гра, а тридцять уже мова, і хтось колись захоче дізнатися, звідки вона. Я присів і сказав: «Далі тільки на морі». Мила кивнула так серйозно, ніби я довірив їй державну таємницю. Це перший раз, коли я навмисне збрехав дитині.
День 106 — 3 січня 1027
Пальці на нозі відійшли. Спершу пекли так, що я ледве не скавучав, потім облізла шкіра, а під нею рожева, ніби чужа. Горислав подивився й сказав одне слово: «Живі». Більше ми про це не говорили. Соломи на онучі тепер не шкодую.
Ніч знову без сну. Третю ніч лежу з заплющеними очима й слухаю власне дихання, як вартовий. Поки що нічого не накричав, але й не відпочив.
День 107 — 4 січня 1027
Тесля Нездило приходив дивитися на зламані сани і між іншим сказав Ждану, що забере Ярема в науку, щойно розтане сніг. Сказав Ждану, а не Яремові, ніби хлопець річ, про яку домовляються над його головою. Ярем стояв червоний, м'яв шапку й мовчав, поки Нездило не пішов. Потім схопив мене за плечі й закричав щось таке, що я зрозумів лише по обличчю.
Я зрадів так само голосно. А вночі згадав, що навесні в сараї стане одним чоловіком менше. Недалеко, на іншому дворі. Але вже не поруч.
День 108 — 5 січня 1027
Зранку на моїй дощечці виявилася зайва зарубка: дев'ятнадцята, хоч на сани навантажили вісімнадцять діжок. Світла, свіжа, на тлі сірих від рук старих. Деревина під нею ще пахла.
Кричати я не став. Підійшов до Вишати, показав на зарубку, потім на її колір, потім на всі інші. Він довго дивився, торкнувся пальцем і спитав: «Хто?» Я розвів руками: «Не знаю».
Знаю. Є лише одна людина, яка тримала цю дощечку до мене й якій її відібрали через застуду. Але казати вголос мене ніхто не змушував. І я щойно показав, що бачу більше, ніж мав би. Я це зрозумів уже після того, як віддав дощечку.
День 109 — 6 січня 1027
Нікого не покарали. Вишата просто перерахував діжки сам, ніби так і треба, і до вечора по пристані пройшла чутка, що «німцева дощечка не бреше». Лютомир, той старий лічильник, сидів на колоді під клунею й грів руки об кружку. Дивився на мене так, як дивляться ті, хто втратив місце. Не зі злістю. З образою, у якій нічого не виправиш.
Я пройшов повз і кивнув. Він не відповів.
День 110 — 7 січня 1027
На торг приїхали угри зі шкурами, і один із них обмовився про «короля Стефана», так буденно, ніби про сусіда. Я стояв із мішком і тримав обличчя. Цей король помре через одинадцять років, у тридцять восьмому. Тут цього не знає ніхто: ні той купець, ні його слуги, ні вантажники, які б'ються за місце біля печі. Знаю тільки я й не можу ні з ким цим поділитися.
День 111 — 8 січня 1027
Добромила покликала мене на дрова. Я рубав у неї на подвір'ї до полудня, а вона стояла на ґанку з мискою зерна для курей і дивилася, нічого не кажучи. Потім показала на клітку. Усередині чисто, лава застелена свіжим сіном, у віконці лід, а крізь стіну від печі йде тепло, як від живої істоти.
Правила вона перелічила на пальцях, повільно, щоб я зрозумів. Нікого не водити. Не співати. Двері на засув. «Ти один?» — спитала в кінці. Я кивнув. «Усі так кажуть», — сказала вона й пішла в хату.
День 112 — 9 січня 1027
Нічого. Дванадцять діжок, мороз, мовчання. Записую, бо нічого теж день.
День 113 — 10 січня 1027
Увечері в сараї Ждан спитав через плече, не дивлячись: «Ти чий?» Я не одразу зрозумів. Тут це питання про рід, про батька, про того, за кого можна поручитися. Я сказав: «Нікого». Він повернувся й подивився на мене довго, без злості. «Людини без роду не буває, — сказав він. — Буває людина, про яку мовчать».