День 81 — 9 грудня 1026
Любава повела мене до Добромили, і ми піднялися схилом під горою, де хати стоять просто на глині, а за кожною ховається присадкуватий хлів із кіньми й козами. Добромила виявилася сухорлявою жінкою з прямою спиною й пильним поглядом, і вона довго мене роздивлялася, ніби оцінювала не гостя, а коня на ярмарку. Клітка при її хаті виявилася тісною кімнаткою з дерев’яною лавою, віконцем завбільшки з долоню й дверима, що замикаються на засув, а одну стіну вона ділить із піччю, тож тепло йде крізь глину. Добромила сказала, що брати за неї буду півтора шматка срібла на місяць, а до того допомагатиму їй із дровами, і що кімната звільниться з березня, а до того часу мені треба дати завдаток, інакше вона віддасть її комусь іншому. Я кивав і мовчки радів, а Любава, що вела за мене розмову, потім у дорозі стиснула мені руку так, ніби я щойно виграв битву.
День 82 — 10 грудня 1026
Сьогодні на пристані стався неприємний випадок, у якому я опинився надто близько до центру: заїжджий купець, той самий огрядний, що за кілька днів до того бурмотів про короткий міх, прийшов за своїм товаром і заявив, що діжок повинно бути двадцять, а не вісімнадцять. Я точно знав, що вісімнадцять, бо рахував вголос і разом із десятником вирізав ці зарубки, і сказав це, повторивши число й показавши на дощечку. Купець зітхнув, обернувся до Вишати й почав кричати, що чужинець нічого не розуміє, а Вишата, підвівшись із діжки, мовчки провів пальцем по зарубках і сказав одне слово, після якого купець замовк, засопів і пішов. Я стояв, не знаючи, куди діти руки, а Ждан тихо пробурмотів: «Рахунок любить мовчазних».
День 83 — 11 грудня 1026
Після вчорашнього Вишата кликнув мене до себе в клуню й показав дві дощечки з карбами, які тепер віддав мені самому на зберігання, пояснивши жестами, що відтепер я, поки торгують санями, веду лік діжкам, а він лише приходить і перевіряє. Це обов’язок, який раніше виконував інший, старший вантажник, що застудився й пішов додому, і я зрозумів, що його довіра мені чогось коштує й чогось вимагає. Я пообіцяв собі не помилятися ні на одну діжку й не показувати, як це легко мені дається, і тому перераховую все двічі, роблячи вигляд, ніби мені важко.
День 84 — 12 грудня 1026
Сьогодні день прання, і весь сарай пахне мокрою вовною й ялівцевим димом, бо Ждан кип’ятить сорочки в казані із золою, а потім мотузкою розвішує їх над піччю. Радим скаржився, що воші так швидко розмножуються, що він не встигає за ними, а Горислав мовчки поклав йому на коліна свій кістяний гребінець, і Радим, збентежений, замовк на цілу годину. Ярем, сидячи поруч зі мною, поділився мрією стати теслею й піти з пристані навесні, коли в місті почнуть ставити нові хати, і я сказав йому єдине, що вмів: «Вчись», і він так щиро розсміявся, що я зрозумів: мене він почув краще, ніж я говорив.
День 85 — 13 грудня 1026
Воїслав відморозив два пальці на лівій нозі, і Радка прийшла до нього із глечиком теплої настоянки й чистою ганчіркою, а я сидів поруч і мовчки виконував її прохання, подаючи воду й тримаючи лучину. Вона розтирала йому ногу сухою вовною, і коли я мимоволі потягнувся допомогти, поглянула на мене так, ніби вирішувала, чи варто мене чомусь вчити. «Руки в тебе слухняні, — сказала вона. — Але ти не лізеш. Це добре». Я кивнув, подякував їй словами, які вже вмів, і знову подумав, що найважче в цій тисячі років не вижити, а вчасно стриматися.
День 86 — 14 грудня 1026
Мороз зробився такий, що в сараї на стінах виступив білий іній, а вранці я виявив, що два пальці на моїй правій нозі побіліли й нічого не відчувають, і це лякало мене значно менше, ніж могло б, бо я вже знав: безсмертя не рятує від того, що рятує всіх інших. Горислав, побачивши, як я ходжу, мовчки приніс оберемок сухої соломи й показав, як обгортати ногу під онучею, а ввечері ще й прогрів її біля печі своїми шершавими долонями, не питаючи нічого. Я подякував кивком, а потім довго лежав і дивився, як лучина ледь потріскує, і думав, що ці прості дії старого, який нічого не сказав, цінніші за будь-яку майбутню медицину.
День 87 — 15 грудня 1026
Сьогодні у Галичі торговий день, і я пішов на торг із жменею дрібних крихт срібла й твердим наміром купити рукавиці й кістяну голку з ниткою, а повернувся з тим і з ще одним: з відчуттям, що вмію торгуватися. Продавчиня, огрядна жінка з червоним від морозу обличчям, спершу запросила за пару рукавиць удвічі більше, ніж вони коштують, і я просто мовчки поклав на прилавок половину, і ми дивилися одне на одного хвилини дві, поки вона не розсміялася й не віддала мені їх за ту ціну, яку я пропонував. Дорогою назад я думав, що торгуватися мовчки, мабуть, найлегший спосіб, коли не знаєш слів, але важко, коли знаєш, чого це може коштувати.
День 88 — 16 грудня 1026
Вернувся угрин, той самий, що оглядав мене в листопаді, і цього разу підійшов до мене під час обіду з якоюсь рішучістю, а Ждан, відчувши щось, стишив голос і відсунув миску. Угрин сказав мені кілька слів своєю мовою, потім ще кілька іншою, а потім раптом промовив тихо й уважно: «Pater noster». Я, не думаючи, відповів на автоматі: «Amen». Він усміхнувся широко, хлопнув мене по плечу й сказав Ждану щось таке, від чого той теж усміхнувся, а мене охопило тихе, пекуче полегшення, змішане з жахом: я дав відповідь, не вигадувавши її.
День 89 — 17 грудня 1026
Сарай говорить про мене цілий день, і я, хоч розумію не все, ловлю нове слово: «латинник». Ждан пояснив пальцями, що угрин упізнав у мені людину, яка молиться по-іншому, ніж вони, і це, мабуть, найкращий підсумок моєї ролі іноземця: тепер у мене є віра, яку вони поважають і не розуміють. Горислав увечері коротко сказав мені: «Латинник краще, ніж ніхто. Країни не називай», і я кивнув: країни я не називатиму ніколи.
День 90 — 18 грудня 1026