Повернення

Розділ 7

День 69 — 27 листопада 1026

Сьогодні ми цілий день возили діжки з клуні на пагорбі до санного обозу на льоду, і десь посеред роботи Горислав, який за весь місяць мені сказав хіба п’ять слів, раптом присів поруч, поки я зав’язував мотузку на возі, і запитав коротко: «Звідки?» Я відповів тим самим, чим відповідав усім: «Море», і розвів руками, показуючи щось велике. Він довго мовчки дивився на мої вузли, потім забрав мотузку й перев’язав інакше, міцніше, і тільки тоді промовив повільно, щоб я зрозумів: «Море велике. Країн багато. Не кажи, з якої. Кажи: далеко. Кожна країна тут має когось, хто її ненавидить». Я кивнув, а ввечері довго лежав і думав, що ця порада від мовчазного старого, який, певно, колись ходив до Києва чи навіть до Царгорода, вартує більше, ніж усе срібло в моєму поясі.

День 70 — 28 листопада 1026

Вечори в сараї минають за лучиною, що тріщить і димить, і за тими розмовами, у яких я вже розумію майже все, хоч сам маю з десяток слів на кожну свою думку; сьогодні Радим уп’яте розповідав, як колись біг по льоду від розлюченого купця, що не доплатив йому, а Воїслав, найтихіший з нас після Горислава, виструганим ножиком вирізав на дощечці якогось звіра, схожого одночасно на вовка й на коня. Коли хтось попросив, щоб я заспівав щось «зі свого моря», я розгубився так, що просто нашвидкуруч затягнув давню мелодію без слів, яку колись чув від бабусі, і сам не знаю, чи вона існувала вже тоді. Усі притихли, Ярем спитав «а слова?», і я сказав «дім», і ніхто не став випитувати далі.

День 71 — 29 листопада 1026

Ярем знову запросив мене до своєї хати, і я пішов, вдаючи, ніби не дуже хочу, хоча чекав цього цілий тиждень. Хата в них курна: дим від печі йде не крізь димар, а просто вгору, під стелю, і виходить через отвір під самим дахом, тож усе всередині чорне й блискуче, а сидіти треба низько, поки дим не підніметься до гряд. Мати Яремова, Любава, устигла випрати мою сорочку в попелястому лузі, поки я їв, і віддала мені її сухою й гарячою від печі, а ще дала другу пару онуч, на які я навіть не наважився дивитись, щоб не розчулитись. Вона довго допитувала мене через Ярема про те, чи є в мене мати, і я сказав «мати», показав далеко-далеко, і вона тихо сказала «піклуйся», торкнувшись мого плеча так, ніби я справді їй хтось. Мила сиділа поруч і гордо навчала мене слів «жорна», «кросна», «прясти», а коза за перегородкою час від часу перебивала нас таким сумним голосом, що ми всі сміялися.

День 72 — 30 листопада 1026

Сьогодні Вишата розрахувався з нами за місяць, сидячи біля малих терезів на перевернутій діжці, ніби це була найурочистіша мить року: він відрубував від прутка крихітні шматочки, зважував кожен двічі й кожному вантажникові відміряв по його праці, а мені, після довгого мовчання, зважив трохи більше, ніж я очікував. Усе, що в мене тепер лежить у поясі й у щілині під опорою сараю, ми з Жданом порахували разом: дванадцять шматочків, кожен по півграма, тобто шість грамів срібла, і Ждан, піднявши три пальці, сказав, що це приблизно три ногати, на місяць хліба для двох. Мені стало смішно й моторошно водночас, бо у світі, з якого я прийшов, ці шість грамів коштували б десь вісім доларів, тобто стільки, скільки я міг би загубити в кишені куртки й не помітити, а тут це мій цілий запас на випадок, якщо завтра мене викинуть із сараю. Денна плата виходить близько чверті грама, але в нашій спільній господарці щотижня йде внесок у котел і на дрова, тож накопичується все одно повільно.

День 73 — 1 грудня 1026

Горислав розтяг долоню об колоду і прийшов до сараю з уламком дерева під шкірою, а я, сам не помітивши, вже стояв поруч із кип’яченою водою й голкою, але в останню мить спинився, бо згадав слова, які сказав собі після історії з Яремовими пальцями: ще раз, і це вже звичка. Тому я лише показав Радимові, щоб покликав Радку, і сам прикинувся, що стою без діла, хоча руки сверблять від бажання діяти. Знахарка прийшла швидко, зніяковіло глянула на мою залізну витримку й, витягуючи скалку тонким кістяним гачком, сказала мені просто: «Бачиш усе, а не лізеш. Добре». Потім примусила мене повторити за нею назви трав, які в неї висять пучками під стелею: звіробій, деревій, материнка, і я старанно запам’ятовував, хоч знаю, що застосувати це зможу ще не скоро.

День 74 — 2 грудня 1026

Радим сьогодні, поки ми гріли руки біля печі, зажадав, щоб я «навчив його слів із моря», і я, не придумавши нічого безпечнішого, показав йому, як лічити до трьох моєю мовою: «one, two, three». Він повторював їх двадцять разів, ледь не вмер від сміху, а за кілька хвилин уже розповідав Воїславові, що «німець рахує по-морськи», і тицяв у мене пальцем, ніби я штучний звір на ярмарку. Я лежав потім у кожусі й думав про те, що тепер у цьому світі є людина, яка знає англійські числа за кілька століть до того, як ця мова взагалі з’явилась, і що я дозволив собі це в першу чергу тому, що мені захотілося, щоб мене хоч трохи любили. Перерахував заначку: тринадцять шматочків, шість із половиною грамів, і за вікном знову скрипить лід.

День 75 — 3 грудня 1026

Серед ночі мене розбудила чиясь рука на плечі, і, розплющивши очі, я побачив, що в сараї горить лучина, а всі п’ятеро чоловіків сидять навколо мене навпочіпки й дивляться так, ніби я щойно виліз з-під землі. Виявилося, що мені наснилася біла кімната з жінкою в окулярах і я кричав у сні чужою мовою щось таке гучне, що Радим з переляку вдарився головою об балку. Ждан спитав коротко: «Кричав. Не наша мова», а я, ще не прокинувшись як слід, пробурмотів «дім, сон, погано», і Радим, потираючи ґулю, оголосив усім, що в німця в голові живуть морські чорти, після чого вони посміялися, поправили на мені кожух і розійшлися по місцях. Я ж довго лежав без сну й думав, що ще кілька таких ночей, і хтось запам’ятає вже не звуки, а слова, і що мені потрібне місце, де можна спати самому, за дверима, які зачиняються.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше