Повернення

Розділ 5

День 31 — 20 жовтня 1026

За ніч заводь біля пристані затягнуло тонкою кригою, а до обіду сходні стали білими й слизькими. Вишата зібрав усіх і довго говорив. З моїх сотні слів я виловив «зима», «човни», «сани», «небагато». Потім Ждан пояснив на пальцях: човни стануть, але торг не помре, а піде по льоду на санях. Потрібні тільки найміцніші, решта розійдеться по хатах.

Порахував заначку: тринадцять шматочків срібла. Для безтурботного місяця багато, для зими без даху мало. Мені треба лишитися тут.

День 32 — 21 жовтня 1026

Навчився складати фрази з трьох слів: «Я. Працювати. Зима». Ждан вислухав, відкинув голову й розреготався на всю пристань. Покликав інших, і я повторив ще двічі, під загальний регіт. Мене це не образило. Вишата стояв осторонь, дивився й нічого не сказав. Пізніше махнув до себе й коротко кивнув: подумає.

День 33 — 22 жовтня 1026

Купив кожух: потертий, трохи завеликий, пахне чужим домом, але теплий. Торговець відразу почув у мені іноземця й спробував заправити удвічі. Ждан, що стояв поруч, почав торгуватися за мене: тицяв пальцем, називав мене «наш німець», розводив руками, ніби я його позашлюбний син. Зійшлися на трьох шматочках. Лишилося десять.

Дорогою назад зрозумів, що Ждан за мене заступився й не очікував нічого натомість. У моєму світі я б назвав це дрібницею. Тут дрібниць не буває.

День 34 — 23 жовтня 1026

Ярем покликав мене до своєї хати, на другий бік пагорба. Пальці в нього зрослися криво, але він ними працює. Мати Яремова нагодувала нас пшоняною кашею з салом, а менша сестра, років шести, сіла навпроти й терпляче повторювала слова: «ложка», «хліб», «вогонь», «спати». Я повторював, вона виправляла. Мати щось питала в мене, і Ярем щось відповів за мене. Здається, пояснив, що я з-за моря й що в мене нікого немає.

Сидів і боявся лише одного: що мені тут добре. Ці теплі речі зникнуть першими, і всі, хто мене зараз годує, через п’ятдесят років будуть лежати в землі.

День 35 — 24 жовтня 1026

Вночі, коли в сараї стихло, я повторював англійські слова пошепки, щоб не забути. Не помітив, що Ждан не спить. Він тихо спитав: «Що це за слова?» Я показав на рот, на груди й промовив єдине, що міг: «Море». Потім: «Дім». Він довго мовчав, потім сказав щось, з чого я зрозумів лише «не забувай». Очевидно, поради людини, яка й сама колись залишила свою хату. Я не знаю точно, але в це мені захотілося вірити.

Щоправда, потім довго не міг заснути: хтось слухав мій шепіт і запам’ятав. Тепер говоритиму тільки подумки.

День 36 — 25 жовтня 1026

Мокрий сніг із самого ранку. Сходні вкрилися льодом, мішки стали важчими. О полудні я ступив на край сходнів з мішком на плечі, нога поїхала, і я полетів у воду між пристанню й човном.

Вода обпекла так, що я забув, як дихати. Мішок потягнув униз. Темно, гул у вухах. Я почав тонути. Це було те саме, що відчуває кожна людина. Лише одна думка не давала мені ослабнути: «Мене не вб’є. Це правда. Але я мушу виринути так, ніби вб’є».

Бо якщо я залишуся під водою довше, ніж може людина, і хтось це помітить, потім виберуся сам, і на пристані скажуть: «Німець не тонув». Тоді все.

Я скинув мішок, вчепився за човен і виплив навпомацки. Нагорі хтось кричав. Мене схопили за комір, за руки, витягли, і хтось нестямно бив мене по спині, поки я відкашлювався. Ярем. Це був Ярем.

День 37 — 26 жовтня 1026

Лихоманки не було, лише слабкість і кашель. Ждан двічі міняв мені мокру сорочку й нагрівав камінь для ніг. Нічого не питав. Я лежав і дивився в стелю сараю, і мені було моторошно від одного: я вперше навмисне захотів бути смертним, і він, цей страх, відчувався як правда.

Увечері Вишата підійшов і показав на мене, потім на сани, які стояли під навісом, і сказав «зима». Це означало: лишаєшся. П’ятеро вантажників на всю зиму, я шостий. Платитимуть менше, але дах і їжа гарантовані.

Лічу далі. День тридцять сьомий. Срібла десять шматочків.

День 38 — 27 жовтня 1026

Останній човен пішов униз по Дністру на світанку, і пристань раптом спорожніла, ніби хтось видихнув. Лишилися шестеро вантажників, сани під навісом і гора діжок, яку ми тепер переносимо до клунь на пагорбі. Ждан каже, що так щороку: гомін до першого льоду, потім тиша, а потім торг іде по снігу.

День 39 — 28 жовтня 1026

Уперше піднявся на пагорб, у сам Галич. Знизу він здавався мені горбатою спиною над рікою, а зблизька виявився цілим світом. Дубовий частокіл на валу, ворота з дашком, за ними двори з високими стріхами, вузькі вулички, вимощені колодами, і над усім густий дим. Люди тут одягнені інакше, ніж на пристані: чистіші, з пряжками, у довгих сорочках із вишитим коміром.

Раптом усвідомив, що не знаю, чий це город. Про 1026 рік пам’ятаю небагато: Русь ділиться між Ярославом і Мстиславом, у Польщі новий король, Мешко, а Червенські городи ляхи тримають ще з 1018-го і віддадуть лише 1031-го. Про Галич не пам’ятаю майже нічого. Тому слухаю, кого тут шанують і чиї гроші беруть без вагання.

День 40 — 29 жовтня 1026

Ждан возив мене подивитися, звідки береться те, що ми носимо. За селищем стоять криниці, з яких тягнуть солону ропу, а поруч довгі сараї з великими залізними сковородами на вогнищах: ропа булькає, поки не залишиться біла кірка. Люди біля них худі, обпалені, руки в них ніби дублені сіллю, а кашель такий, що я не став питати про вік. Ждан показав на білу гору й сказав: «Сіль — це гроші». Я кивнув. Тільки тепер зрозумів, що Галич тримається не на мечах і не на торгу, а на цій кірці.

День 41 — 30 жовтня 1026

Торговий день. Побачив, скільки тут усього: шкіри, віск, мед, полотно, глиняний посуд, залізні вироби. Купці з різних країв: рудобороді, приземкуваті, у шапках із хутра. Частина говорила мовою, дуже схожою на угорську. Хтось у довгому плащі з важкою пряжкою торгувався з греком, а той показував на пальцях, скільки віддасть за віск. Я стояв із мішком на плечах і вперше відчув, що мій «німець» тут майже нікому не цікавий: половина людей тут такі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше