День 17 — 6 жовтня 1026
Не спав. Усю ніч думав про смаглявого купця й про те, що ще один такий може опинитися поруч, і заговорить зі мною мовою, яку я начебто вчу. Є одне рішення: мені потрібна власна мова. Така, якої тут ніхто не зрозуміє. Англійська підходить: її не впізнає жодна людина. Тепер, залишаючись один, шепочу собі англійські слова, щоб вони не вилетіли з голови, коли вони мені знадобляться.
День 18 — 7 жовтня 1026
Купець повернувся. Спробував на мені дві чи три мови, я впізнав хіба що «грек?» і «угрин?». Я хитав головою й повторював англійською: «Я вас не розумію». Він зітхнув і розвів руками. Ждан, що стояв поруч, махнув рукою: «Німець, із-за моря». Я не заперечував. З-за моря. Хай буде так.
Увечері Ждан спитав жестами, звідки я. Я показав на захід, де сідало сонце, а потім хвилями рук намалював море. Він кивнув: таким воно і мало бути.
День 19 — 8 жовтня 1026
Лічу срібло: дев’ять шматочків. Купив у торговця на пристані пару справжнього взуття й вовняну шапку. Чобітки такі, що я вперше за три тижні відчув себе людиною. Решту срібла зашив у пояс, а один шматочок заховав у щілину під опорою сараю. На всяк випадок.
День 20 — 9 жовтня 1026
Перші заморозки. Вранці по човнах і сходнях біла паморозь, пара йде з рота, а мішки стали твердими, як камінь. Ждан каже, що ще півмісяця, і річка стане, тоді торг затихне. Мені треба придумати, що робити взимку. Поки що не придумав.
День 21 — 10 жовтня 1026
Зачепився рукою об ящик із цвяхом. Довга рана вздовж передпліччя, глибока й брудна. Кров лилася так, що Ждан вилаявся. Він приніс розчин солі й вилив мені на руку, не питаючи дозволу. Було так боляче, що я мало не втратив свідомість. Але я оцінив: це їхній спосіб, і він справді діє. Вони теж знають, що сіль чистить рану. Мабуть, я сьогодні відкрив для себе, що тут багато чого знають і без мене.
День 22 — 11 жовтня 1026
Рана пухне, червона, гаряча. Усе, як мало бути. Нічого незвичайного. Я майже заспокоївся.
День 23 — 12 жовтня 1026
Двоє у сараї захворіли. Кашляють, трусяться. Ждан сказав «не підходь», але вони поруч, спимо в одному смороді. Увечері відчув, що горло горить.
День 24 — 13 жовтня 1026
Лихоманка така, що все пливе: стеля, обличчя, голоси. У якийсь момент здалося, що я знову в лабораторії, і я почав їм щось розповідати. Англійською, російською, українською, всіма мовами підряд. Не пам’ятаю чого. Пам’ятаю тільки страх: що я щось не те скажу і хтось зрозуміє.
День 25 — 14 жовтня 1026
Прокинувся. Біля мене сидів Ждан, і вигляд мав втомлений. Я не знав, що він просидів тут цілу ніч. Він щось сказав. Я зрозумів лише «мова», «чужа». Показав на мій рот і на себе. Я виснажено кивнув: так, моя мова, моя рідна. Він поплескав мене по плечу. Я не міг навіть усміхнутися. Лише відчув дивне полегшення: те, чого я боявся найбільше, виявилося ніби підтвердженням моєї історії.
День 26 — 15 жовтня 1026
Старий вантажник Мирош помер уночі. Той самий, що вчора кашляв поруч. Його винесли з сараю до світанку, і ніхто не плакав голосно. Я стояв і дивився, як його несуть, і не міг відвести очей. Мене не вб’є ніщо. Його вбила звичайна лихоманка. Я зрозумів, що за наступну тисячу років бачитиму таке тисячі разів. Не знаю, чи до цього можна звикнути. Поки що не можу.
День 27 — 16 жовтня 1026
Я єдиний з тих, хто хворів, уже стою на ногах. Інші ще лежать. Це не дивно, мабуть, я просто молодший за них. Але Ждан дивиться на мене довше, ніж зазвичай. Вчора, коли приніс мені воду, пробурмотів щось про «міцного німця», а може, про «заговореного». Мовне чутливе вухо не розрізнило. Усміхнувся, ніби не зрозумів. Ждан теж усміхнувся, але очі лишилися уважними.
День 28 — 17 жовтня 1026
Повернувся до роботи. Сили вже майже повернулися, мішки легші. Однак у сараї навколо мене щось змінилося: хлопці не змінили ставлення, але залишили трохи більше простору, ніби поруч зі мною стоїть щось, чого вони не можуть назвати. Ярем єдиний підсів ближче, показав свої зростаючі пальці й сказав: «Ти». Я хотів відмахнутися, але не зміг.
День 29 — 18 жовтня 1026
Вишата підкликав мене після роботи. Зважив срібло і додав ще один шматочок зверху. Щось сказав, я вловив слова «добрий», «міцний» і «завтра». Це схоже на похвалу. Я вклонився, а потім довго думав, що на пристані тепер знають моє ім’я, і воно мені вже не належить.
День 30 — 19 жовтня 1026
Рівно місяць. Ждан приніс мені миску юшки й сів поруч. Ми не говорили, бо нема про що: моїх слів замало, його слів забагато. Але ми сиділи й дивилися, як на річці з’являються перші крижини. Я подумав, що вперше за місяць не боюся завтрашнього дня. І тут же подумав: це небезпечно. Коли перестаєш боятися, помиляєшся.
Тридцять днів із трьохсот шістдесяти п’яти тисяч. Лічу далі.