День 9 — 28 вересня 1026
Спина. Це єдине слово, яке від мене залишилося. Весь вчорашній день я прожив на ненависті до мішків: сіль у них важить стільки, що вночі я не міг підняти руку й почухати ніс. Заплатили хлібом, мискою юшки й місцем під перевернутим човном на березі. Грошей не дали. Я не питав, бо не знав як.
День 10 — 29 вересня 1026
Старший серед вантажників, Ждан, сивуватий, увесь у шрамах, з руками як лопати, показав, як брати мішок: не руками, а плечем, спиною й ногами, не тягти, а нести. Я повторював за ним, і руки тремтіли. Він тицяв пальцем і називав слова: «мішок», «берег», «сіль», «тягни», «обережно». Я повторював, і майже всі були знайомі, тільки ніби покривлені часом. З моєї вимови він сміявся й щоразу виправляв, як дитину. Я не заперечував: мені це на користь.
Пухирі на долонях полопалися. Увечері промив їх у річці. Боляче й безглуздо, як у кожного.
День 11 — 30 вересня 1026
Дощ. Роботи нема. Я лежав під човном і рахував по-їхньому від одного до ста, потім назад. Діти приходили дивитися на німця, один приніс варене яйце й сказав якесь слово. Я так зрадів, що вклонився.
Ще позичив у жінки на пристані глиняний горщик і прокип’ятив воду. Вона довго дивилася, а потім покрутила пальцем біля скроні. Нехай. Серед тих, хто п’є сиру воду з ріки, половина щоранку бігає до чагарника. Мене це не вб’є, але я не хочу тиждень провести в тих чагарниках.
День 12 — 1 жовтня 1026
Побачив, як тут платять. Вишата, приземкуватий, лисий, сидить із малими терезами й зважує шматочки срібла, відрубані від прутка. Кожному вантажнику стільки, скільки він працював. Мене в його лічбі ще не було: я новий. Вишата глянув на мене, показав на терези й сказав «завтра».
День 13 — 2 жовтня 1026
Діжка зірвалася зі сходів і розчавила пальці молодому вантажнику Ярему. Він закричав так, що завмерла вся пристань. Ждан і ще двоє тримали його, не знаючи, що робити. Я зробив те, що знав: показав, щоб принесли води, відірвав смужку чистого полотна, промив рану, перев’язав туго й зупинив кров. Тремтячими руками, але зробив.
А потім помітив, що Ждан дивиться на мене. Довго. Нічого не сказав, тільки кивнув і щось пробурмотів собі під ніс, ніби запам’ятовуючи. Я зрозумів, що зайшов далі, ніж слід. Промити рану й зупинити кров може будь-хто, так я себе заспокоюю. Але ще хоч раз, і це вже буде звичка.
День 14 — 3 жовтня 1026
Перша плата. Вишата відважив мені чотири маленькі шматочки срібла, зважив двічі, ніби чекав, що я заперечу. Я не заперечував. Не знаю, багато це чи мало, але Ждан, що стояв поруч, коротко кивнув, і я зрозумів: чесно.
Зашив срібло в пояс. Вночі не міг заснути: боюся, що вкрадуть.
День 15 — 4 жовтня 1026
Ждан узяв мене до себе в сарай біля пристані, де сплять п’ятеро вантажників. Платити не треба, треба тільки приносити воду й мовчати, коли вони співають. Мовчати я вмію: це тепер моя мова. Увечері вони вчили мене рахувати до тридцяти й реготали, коли я плутав. Уперше за весь час ніхто не дивився на мене як на загрозу чи як на чудо. Просто як на ще одного, що тягне мішки.
День 16 — 5 жовтня 1026
До пристані причалив купець, не місцевий: смаглявий, у цупкому плащі з важкою застібкою. Він підійшов просто до мене, показав пальцем і щось запитав. Мова була не слов’янська, це я відчув одразу. Я не зрозумів жодного слова. Він повторив, і мені стало холодно під сорочкою: він вирішив, що я з його краю.
Ждан гукнув через усю пристань: «Німець!» Купець розсміявся й махнув рукою. Але перед сном я довго лежав і думав: я ж ніколи не вирішував, з якої саме країни приблуда. Наступного разу поруч може опинитися людина, яка знає ту мову, яку я вдаю, що вчу.