День 4 — 23 вересня 1026
Сьогодні я вийшов до людей. Мав зробити це вчора, але всю ніч не міг заснути й складав у голові речення. Склав одне: «Я чужий. Їсти». Вирішив, що вистачить.
До городища я підійшов з боку поля, повільно, з піднятими долонями. Не знаю, чи це тут жест миру, але в усі часи так підходять до чужих собак. Першою мене помітила дівчинка років восьми й закричала на всю околицю. Чоловіки зупинилися. Хтось узяв серп, не загрозливо, просто узяв.
Я показав на рот і вимовив своє речення. Що вони почули, не знаю. Хтось засміявся. Старша жінка швидко щось сказала, і я розібрав одне слово: «німець». І раптом згадав, звідки воно: колись так називали просто «німого», того, хто не говорить нашою мовою. Тут я був саме таким. Слово мене не принизило, а звільнило, бо одним махом пояснило все: чому я мовчу, чому я дивний, чому в мене такі руки. Жінка повторила його, показуючи на мене, і всі закивали, ніби поставили діагноз.
Мене нагодували. Каша з чимось гірким, окраєць хліба, кисле молоко в глиняній мисці. Їв так, що самому ставало соромно, і це була найсмачніша їжа в моєму житті. Погляди чіплялися за мій зріст і за мої руки. Один чоловік узяв мою долоню, перевернув, роздивився гладку шкіру й щось сказав іншим. Усі знову засміялися, не злісно. Мабуть, щось на кшталт «купецький синок». Саме те, що я придумав. Брехня спрацювала, а я її навіть не вимовив.
Я сказав єдине слово, яке знав напевно, «Галич», і показав на себе. Вони перезирнулися й показали рукою кудись на південний схід, за ліс. Чоловік розчепірив пальці: чотири, може, п’ять днів.
Ночував у сараї біля хліва. Уперше за три ночі під дахом.
День 5 — 24 вересня 1026
На дорогу мені дали окраєць і цибулину. Та сама жінка ще й накинула мені на плечі шмат полотна: ранки холодні. Я не знав, як дякувати, тому вклонився так, як кланялися в історичних фільмах. Вона розсміялася й поплескала мене по плечу, як милого дурника. Я іноземець, мені можна.
Ішов лісом, потім битим шляхом. І вперше по-справжньому подумав про гроші. Тут я не бачив жодної монети. Люди міняють: хліб на шкіру, шкіру на ніж. Мені потрібне щось, чим можна розрахуватися, а отже, місце, де потрібна лише сила. Єдине, що я привіз із майбутнього, це здорове тіло. Для вантажника цього досить.
Чим довше я про це думав, тим більше воно подобалося. Вантажника не запам’ятовують. Він стоїть поруч із чужими розмовами, бачить усіх купців і слухає. Мені потрібне саме це: гроші, непомітність і новини. А мову можна вчити пізніше, зараз вистачить цифр і жестів.
День 6 — 25 вересня 1026
Біля болота застряг віз. Двоє чоловіків лаялися на всю округу, воли стояли байдуже. Я просто підійшов і впер плече в задню стінку. Вони подивилися на мене, як на привида, а потім теж налягли. Віз вирвався з грязі з таким звуком, що я й зараз його чую. Мене підвезли до вечора. Із розмов я упіймав слово «сіль» і зрозумів, що везуть саме її.
Сидячи на возі, думав про те, що вчора вперше не боявся. Не тому, що став сміливішим. Просто тепер у мене є план: дійти, найнятися, заробити.
День 7 — 26 вересня 1026
Дістався. Не знаю, чи Галич уже той, що стане великим містом. У книжках його згадують набагато пізніше, і я ризикую, що тут нічого немає. Але нічого нема й іншого, а це найближче велике місце на Дністрі. Воно виявилося саме таким: пагорб над рікою, оточений укріпленням, внизу дерев’яна пристань, човни, діжки, мішки, і крик на кількох мовах одразу. Пахне димом, рибою й сіллю. Дуже багато людей, кожен із чимось на спині.
Я пів дня просидів на березі й дивився, як працюють вантажники. Хто кому платить, хто головний, як проходять через сходні з мішком. Це не складно. Це дуже важко, але не складно.
День 8 — 27 вересня 1026
Підійшов до чоловіка, який роздавав накази, і показав на себе, а потім на мішок. Він глянув на мій зріст, на мої руки й засміявся, коротко, без зла. Потім щось крикнув, і мені під ноги впав мішок.
Я підставив спину.