Повернення

Розділ 1

День перший — 20 вересня 1026

Записано на третій день, вугіллям на березовій корі. Паперу в мене нема, але перші дні я пам’ятаю краще, ніж хотів би.

Першим я відчув холод. Він ішов від землі, мокрої від роси, і добрався до самих кісток, поки я ще лежав із заплющеними очима й вигадував пояснення. Заснув на підлозі. Хтось відчинив вікно. Випив зайвого. Усе що завгодно, тільки не те, про що мене попереджали пів року.

Тоді я розплющив очі, і наді мною було небо. Таке небо буває лише там, де на сотню кілометрів немає жодної лампочки: глибоке, прозоре, з блідою смугою на сході. Я лежав у траві, мокрій і холодній, по пояс, і від неї пахло так, що я одразу зрозумів: це не лабораторія.

Я сів. На мені була сорочка з грубого полотна, що дряпала шию, штани з цупкої тканини, підв’язані мотузком, і на ногах щось шкіряне, обмотане ремінцями. Чоботами це не назвеш. Кишень немає. Рука тричі пройшла по тому місцю, де в нормальному житті лежить телефон. Тричі. Тіло ще не знало.

Навколо ні сумки, ні ножа, ні скоринки хліба. «Без грошей, в одязі тих років» — так стояло в інструкції. Мені це здавалося смішним, як опис квесту. Тепер я бачу, що опис був дуже точний.

Останнє, що я пам’ятаю: біла кімната й жінка в окулярах, яка тричі перепитала, чи я розумію умови. Я кивав. Тисяча років. Ніщо мене не вб’є, але рани боліти й гоїтися будуть, як у всіх: жодних чудес, які можна показати. Ніхто не має дізнатися напевно. Підозрювати можуть, люди завжди щось підозрюють, а от знати… «Тоді все закінчиться», — сказала вона. Не пояснила як. Я не запитав. Мені було двадцять п’ять, і я думав, що найважче буде витримати саму тисячу років.

Я підвівся. Ноги слухалися. Над долиною лежав туман, а під ним повільно текла річка, затиснута очеретом і болотом. Туман трохи розійшовся, я побачив обрій і впізнав його.

Я бачив цей краєвид тисячу разів: з Високого Замку, з вікна авто, на старих листівках. Долина. Річка. Пагорби. Тільки без телевежі й без дахів, без трамвайних рейок, без жодної станції метро під цією землею. Без жодного вогника, хоча звідти, де я прийшов, з цього пагорба місто світиться до самого обрію. І без вежі. Вона мала б стояти он там, за рікою: вигнуте скло заввишки з пів неба, офіс фірми, яку видно з будь-якого куточка міста. Тепер там ліс. Я стояв там, де колись буде Львів, а до першої згадки про нього лишалося років двісті з гаком.

Спускаючись до води, я послизнувся на глинистому схилі й проїхав долонями по каменях. Здер шкіру. Кров потекла швидко й щедро. Я сидів і дивився на неї, і мені було страшно по-новому: біль справжній, кров справжня, і ніщо, зовсім ніщо в цьому не виглядало безсмертним. Якби мені не сказали, я б ніколи не повірив. Промив долоні в потоці й обв’язав смужкою, відірваною від подолу сорочки.

Знайшов ліщину, назбирав горіхів і розбивав їх каменем. Напився з потічка вище від болота й одразу подумав про дизентерію, а потім про те, що мені сказали: ніщо не вб’є. Вирішив не перевіряти.

Надвечір над лісом, далеко, піднялася тонка сива цівка диму. Люди. Я довго дивився на неї й зрозумів, чого боюся.

Ніч провів під смерекою, у купі торішнього листя. Зуби цокотіли до світанку. Тисяча років — це приблизно триста шістдесят п’ять тисяч днів. Один я вже прожив.

День 2 — 21 вересня 1026

Пішов на дим. Йшов лісом, пригинаючись, наче крадучись по чужому саду, хоча ніхто мене не бачив. До полудня вийшов на узлісся й ліг у папороті.

На пагорбі стояло городище: частокіл, десятків зо три дерев’яних хат із дахами, що майже торкалися землі, дим із-під стріх, собаки, корова на мотузці. Унизу, на полі, жінки й чоловіки ланцюжком ішли вздовж смуг і жали серпами. Жнива.

Людей було менше, ніж я собі уявляв, і вони були живіші, ніж я собі уявляв. Хтось сміявся. Хтось лаявся. Діти тицяли палицями в мурашник.

Мову я чув уривками, на вітрі: слова були ніби мої, але крізь воду. Одне впізнаю, два ні. Хліб. Вода. Бог. Усе решта вгадую. Я пролежав там увесь день і впіймав півтора десятка слів.

Потім я побачив себе їхніми очима, і мені стало ще гірше. Я на півголови вищий за всіх чоловіків у полі. Зуби в мене цілі, обличчя чисте, волосся занадто охайне. А руки… У мене немає мозолів. Це перше, що вони побачать: людина, яка ніколи в житті не жала й не рубала. Одне таке спостереження вже питання, а за питаннями приходять підозри.

Ніч знову під смерекою. Долоня болить, смужка присохла до рани.

День 3 — 22 вересня 1026

Під старою березою знайшов залишки чийогось багаття, а на стовбурі відшарувалася стрічка кори. Ось і папір із чорнилом. Пишу це на колінах і сміюся, бо вперше за три дні мені не страшно, а дуже смішно: учасник найдорожчого експерименту в історії людства сидить у лісі й пише щоденник на березі.

Рана на долоні затягується так, як і мусила: повільно, з кіркою, зі свербінням. Рахую це подарунком. На мені нічого не видно, а значить, і показувати нічого.

Завтра піду до городища. Більше ховатися не можна: від самого лише безсмертя ситим не станеш. Придумав першу брехню. Мене звати Святослав: це ім’я тут звичайне, навіть княже, і це єдина удача, яка дісталася мені без зусиль. Я ходив із купцем, доглядав його віз і рахував мішки. Нас напали розбійники, всіх перебили, я вижив і заблукав. Чим простіша брехня, тим важче її розплутати.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше