Той,хто їсть світло

Світ, у якому вони опинилися, жив своїм холодним, хижим життям.
Чорний простір не мав ні початку, ні кінця — лише безмежне каміння під ногами і тріщини, що світилися хворобливим сріблом.
Тіні боялися рухатися.
Повітря стискало легені.
А Арія відчувала, як кожен її подих болить.

Каел тримав її за талію — не тому, що їй потрібна була підтримка.
А тому, що йому потрібна була впевненість, що вона поруч.

Вони йшли мовчки.

Лише дитина інколи подавала ледве чутний знак.

…правіше…
…там тріщина жива…
…не наступай…

Каел щоразу здригався, коли чув її голос.

Вона вже не говорила, як немовля.

Вона говорила, як істота, що бачить більше, ніж можна витримати.

Арія торкнулася його руки.

— Все добре? Ти ще слабкий…

— Ні, — він різко зупинився. — Я не звик, що вона… так говорить. Вона звучить… дорослою.

Арія опустила погляд на живіт.

— Вона росте не тілом. Вона росте силою.

…я зроблю все… щоб ви жили…

Її голос був тихим, але крізь нього проривалася така рішучість, що Арія відчула, як стискається серце.

Каел же подивився на темряву попереду.

— Тоді хай веде.

Вони рухалися вперед, орієнтуючись на легке потягування — ніби дитина тягнула їх за нитку, яку могла бачити лише вона.

Через кілька хвилин Арія зупинилася.

— Ти це відчуваєш?

Каел напружився.

— Що саме?

Арія провела рукою по повітрю.

Воно стало теплішим.

Неможливо теплим — такого тут не було. Але не таким холодним, як раніше.

— Це… як дихання, — прошепотіла вона.

— Чиє? — Каел уже був готовий до бою.

…тікай…

Голос дитини різко став різким.

…він… близько…

Арія встигла лише отетеріло обернутися.

Каел схопив її за плече.

І в ту саму секунду каміння позаду них… поворухнулося.

З тріщини, яку вони щойно минули, виповзла щось… живе.

Воно рухалося не як звір.
Не як людина.
Не як магічна істота.

Воно рухалося так, ніби не має ваги.

Чорне тіло, що складалося з уламків каменю та порожнечі між ними.

Очей не було.
Рта не було.
Тільки тріщина, що світилася мертвим сріблом — так само, як тріщини під ногами.

Каел різко відвів Арію назад.

— Не рухайся.

— Що це? — Арія прошепотіла.

Каел не відповів. Він знав.

Але дитина сказала за нього:

…пожирач…
…світла…
…тепла…
…життя…

Істота повернулася кутом кам’яного «обличчя».

І зупинилася на них.

Світло в її тілі спалахнуло сильніше.

Каел шепнув:

— Він відчув тебе, Аріє. Тепло. Він їсть живе.

Істота зробила перший крок.

І світ навколо похолов ще більше.

Каел підняв руки, намагаючись призвати тіні.

Але в цьому світі вони були слабкими.

Нитки впали на землю.

— Ні… — Арія прошепотіла. — Тіні не працюють?

Каел зціпив зуби.

— У цьому світі магія не живе. Лише… голод.

Істота рушила вперед.

Камінь під її ногами тріскався.

Каел розкрив руки, ставши між нею і небезпекою.

— Біжи з нею, — прошепотів він. — Я стримаю.

— Ти не зможеш. Вона з’їсть твоє життя! — Арія схопила його за плечі.

Каел прошепотів їй у волосся:

— Моє життя вже не моє. Воно ваше.

Істота була вже за крок.

Арія закричала:

— НІ!!!

І тут…

Її дитина вдарила.

Не світлом.
Не тінню.

Порожнечею.

З її живота вирвалося хвилею те саме холодне, чорне, глибоке, що й цей світ — але не пов’язане з ним.

Пожирач завмер.

Срібні тріщини на його тілі розширилися.
Земля під ним задрижала.
І він почав… розчинятися.

Арія охнула.

Каел обійняв її, притиснувши до себе.

— Тримайся!

Істота розлетілася на пил.

Порожній.
Мертвий.
Переможений кимось, хто ще не народився.

Дитина прошепотіла:

…я… захистила…

Арія притисла руки до живота.

— Ти моя смілива… маленька… — вона плакала і сміялася одночасно.

Каел подивився на чорну порожнечу попереду.

— Якщо тут такі істоти… нам треба знайти вихід негайно.

Арія кивнула.

— Вона знає шлях.

…я покажу…
…але швидко…
…інші… йдуть…

Каел узяв Арію за руку.

— Тоді біжимо.

І вони побігли у темряву, ведені голосом того, хто мав змінити світ.