Глава 17

Чого?! А чи не охрінів ти, головний магістре?! Так можна стати і без-головим!

– Якщо колегія, – продовжував Шкорські, задоволено зиркаючи в мій бік, – підтвердить вагітність, ми всі заспокоїмося. Або хоча б підтвердить, що шлюбна ніч сталася. Якщо ж ні, ми можемо перейти до другого пункту. А саме – встановлення в королівській спальні магічних сенсорів, або присутності мовчазних свідків за ширмою, які зафіксують пік магічного викиду під час акту близькості. Без зафіксованого спалаху будь-які заяви про виконання обов'язку вважатимуться недійсними.

Обличчя Тейлора наливалося крижаною люттю, тією самою, яку я ловила на собі в перший день і яка зараз трохи вщухла, як мені здалося.

– Мовчазними свідками будете ви з принцом? – не втрималася я, голос прозвучав на диво твердо і холодно.

– Якщо ви так забажаєте, – розплився в хтивій усмішці дідуган.

Хто взагалі може встановити вагітність за три дні після весілля!

«Саме,» – відгукнувся «кінь».

«Знов пасесся в моїх думках? – гримнула я. – Що – «саме»?»

«А що сказав Срібний?»

«Що йому потрібні гарантії!»

– Можу продовжувати? – поки я сперечалася з «конем», мерзенним голоском вимовив Шкорські.

– Ні! – рявкнула я і так само рявкнула подумки: «Швидше!»

«Перший місяць ніхто не перевіряє королеву на вагітність».

Вже легше!

– В нас є законний місяць, – промовила я, прямо дивлячись на мага. Обвела поглядом Архонтів: – Чи всі вже забули таку дрібницю?

– Але ж ситуація... – пітніючи, пробелькотів Аметистовий.

– Її величність права, – вступилася ще одна жінка, Янтарна. Голос, як і зовнішність, нагадували лисицю – хитру, м’якеньку, собі на умі. – Пройшло занадто мало часу для вагітності.

– Але достатньо для шлюбної ночі, – вичавив крізь зуби Кантрал.

– Закон є закон, – обірвала Рубінова. – Місяць ще не минув.

– Можемо проголосувати? – видав пропозицію Мідний.

– Ні, – відрубав Тейлор.

– Перепрошую? – підняв брову Шкорські.

– Ніякого голосування. Я ще не був у храмі.

– На це теж є місяць, – нагадала Рубінова.

– Навіщо вам в храм, при всій повазі? – в словах Кантрала повагою і не пахло. – Туди має нанести візит король, який чує лінтал.

– Я почув лінтал, – промовив Тейлор.

Запала така тиша, що навіть дихання чутно не було. Ніби всі разом його затамували і боялися видихнути.

– Що? – першим відмер принц-консорт.

– Я планую відвідати храм. Це не обговорюється.

– При всій повазі, але ви не в тому стані! – обурився Шкорські. – Як ви дістанетеся храму? Чи ви маєте на увазі не столичний?

– Тепер це турбота моєї дружини.

– І все ж звольте обговорити, – в голосі Кантрала почулися нотки підрикування. – Ви не можете після стількох років просто сказати, що щось почули. Ви навіть не можете бути впевненим в тому, що саме почули! Отже, оголосіть нам, що!

Зуби Тейлора стиснулися так міцно – здавалося, зараз розкришаться. Він блефував, я розуміла це, відчайдушно намагаючись вигадати, як бути.

«Люмен!» – пролунало раптом в голові.

«Що?» – не второпала я.

«Кажи! Скоріше!»

Я?

– Як я бачу... – з тріумфальним виглядом почав обводити всіх поглядом Кантрал.

А, була не була!

– Ваша величносте, – прошепотіла я, торкнувшись руки Тейлора, так, щоб найближчі почули, всі інші прислухалися. – Думаю, ви маєте їм сказати, – це я додала тихіше, склонившись ще ближче до його вуха. Так що усі подалися до нас.

Треба віддати належне, король навіть не сіпнувся, не ворухнувся. Ледь вловимо схилив голову в мою сторону, слухаю, мовляв. І я майже нечутно видихнула йому на вухо:

– Люмен.

Мабуть, Тей за долі секунди розсудив, що втрачати йому все одно нема чого.

– Добре, – нібито відповів на мої слова. І додав гучніше: – Люмен.

Того, що станеться за мить, не очікував ніхто. Всі десять гем, запорошені пеленою дорогоцінні каміння на почесних місцях у своїх властителів, раптом спалахнули. Коротко, не надто яскраво, але одночасно і абсолютно помітно. Від кожної на стіл ліг кольоровий промінь, на мить підсвітивши обличчя Архонтів.

Запала густа, щільна тиша. Більше всіх, думаю, отетерів сам Тейлор. Але не дозволив жодному м’язу сіпнутися на своєму обличчі і тілі. І він же самим першим повернув собі контроль.

– Вважаю всі питання вичерпаними, – промовив крижаним тоном, кинувши горделивий погляд на Шкорські з Кантралом, які ледь встигли підібрати власні щелепи. – Тож, Лорди Архонти, не чекаю на вас раніше ніж за місяць.

З цими словами він підняв крісло вверх, подав мені руку і в такій самій повній тиші повів мене до виходу.

Рука виявилась надто гарячою. Але несподівано твердою, незважаючи на те, що сили в нього мало залишитися обмаль.

І вже в нашій вітальні, коли я відчувала, як слабкість наздоганяє, віддаючись тремтінням у колінах, зупинився прямо переді мною. Розвернув крісло і промовив, майже притискаючи мене до дверей:

– Що. Це. Було?