Глава 16

Золотий колір у цьому світі не мав нічого спільного з легковажним блиском біжутерії. Коли Моллі затягнула на мені останній шнурок, я застигла перед дзеркалом. Важкий шовк мав відтінок розплавленого сонця, а по подолу йшли вишиті золотою ниткою горгулії, які в напівтемряві здавалися об'ємними. Сукня була закритою, з високим коміром, що змушував тримати спину так, ніби в хребет мені вставили той самий «Золотий Стрижень». Я виглядала як дорогоцінна броня.

Коли я вийшла до вітальні, Тейлор уже чекав. Сьогодні він теж був у парадному – чорний мундир із золотим гаптуванням, що підкреслював його болісну блідість. Літаюче крісло завмерло в над підлогою на рівні його роста, якби він міг стояти.

Тей повільно перевів погляд від вікна на мене. Його очі звузилися. Я бачила, як він на мить затамував подих – не знаю, чи то від мого вигляду, чи то від того, наскільки зухвало золотий колір виглядав на тій, хто ще вчора здавалася йому головною ворогинею.

– Ну як? – хрипко запитав він, ледь помітним рухом вказавши на сад.

Я коротко кивнула:

– Все гаразд. Передала особисто в руки.

Тейлор мовчав, лише трохи звузив темні очі. По обличчю я не могла зрозуміти, про що він думає, що відчуває.

– Тоді йдемо. На нас чекає вистава, де ми – головні мішені.

Не те щоб це радувало. Але й не те щоб я цього сама не розуміла.

Ми рухалися довгими готичними коридорами палацу. Крісло Тея пливло ледь попереду, я йшла поруч, цього разу не штовхаючи його. Шурхіт моєї спідниці по мармуру здавався звуком заточуваної сталі.

Ритуальна зала розташувалась в окремому крилі на першому поверсі. Нам довелося здолати кілька переходів, щоб дістатися неї.

Перед самими готичними дверима Тейлор раптом підняв руку і взяв мене за передпліччя. На мить я напружилась, очікуючи розряду. Але на диво нічого не сталося. І навіть його рука не виявилася ані холодною, ані неприємною. Звичайна тепла чоловіча рука.

Ми так і увійшли в залу. Він розкрив долоню і поклав мою руку зверху на свою.

На якісь миті здалося, його дихання трохи перервалося, стало важким. Але він одразу ж взяв себе в руки. Хвилюється, напевно. Ще б.

Це було величезне коло під куполом, де світло падало тонкими мечами крізь вузькі різнокольорові вікна. І там чекали вони – десять Архонтів Оплотів. Десять здебільшого чоловіків і трохи жінок, розставлених за кольорами спектра. В схожому ритуальному одязі, в кожного домінував окремий колір, і на кожного падав відповідний кольоровий вилиск від вікна наверху.

Якийсь живий калейдоскоп, від котрого трохи рябило в очах. А ще я помітила в кожного велику масивну гему. У когось вона сяяла на грудях, як кривавий рубін, у когось – на руків’ї довгого меча опалом, чи на верхівці скіпетра аметистом. Смарагдовий, сапфіровий, обсидіановий... Кольори були соковитими, але самі камені здавалися тьмяними, ніби затягнутими димкою.

«Очі дракона», – прозвучало в голові.

«Зволив просвітити? – буркнула я, нервуючи. – Це оці камені? Що вони роблять?»

«Світяться. Якщо повезе».

«Ха-ха. Дуже смішно».

Кантрал і Шкорські стояли біля підніжжя центрального подіуму. Принц-консорт привітно, але з тією самою зміїною посмішкою, схилив голову.

– Ваша величносте, ваша величносте, – промовив Кантрал, і його голос розкотився залою. Погляди десяти Архонтів – важкі, вичікувальні – сфокусувалися на нас.

Кантрал зробив широкий жест у бік масивного круглого столу, що стояв у центрі зали. Він був витесаний з цільного шматка темного каменю, і в іскристій поверхні промайнали магічні змійки.

– Прошу, посядьте свої місця, – на правах хазяїна промовив принц. – Ми зібралися тут не для протокольних усмішок, а через щире занепокоєння долею нашої держави. До того ж, сама королева воліла зібрати вас усіх.

Ах ти ж падло аристократичне! Повернув мої слова проти мене, гаденяка!

Тейлор кивнув. Його візок плавно рушив до того місця столу, де наче насміхаючись стояло саме велике з крісел, ще й подвійне.

– Здається, ви не дуже добре справляєтеся з організацією, – промовила я, оскільки Тейлор явно не поспішав показувати, що з голосом в нього вже набагато краще.

Консорт стиснув зуби і майже побагровів, інші Архонти переглянулися, здивовано і навіть, здалося, засуджуючи. Не його – мене! Пні замшілі!

– Приберіть це, – промовила я, махнувши рукою в сторону крісла.

Кантрал стиснув зуби, але сперечатися або валити все на прислугу не став. Змахнув своєю рукою, і крісло розділилося на два. А так можна було? Потренуюсь.

Одне від’їхало назад, інше залишилося на місці.

Я сіла в нього поруч із Тейлором, по праву руку. Моя золота сукня яскравою плямою виділялася на тлі темного каменю. Кантрал і Шкорські зайняли місця навпроти, ніби відмежовуючись від нас невидимим фронтом.

– Порядок денний простий, – почав Кантрал, коли всі вмостилися. Він поклав свої доглянуті руки на стіл, на пальці блиснув чималенький перстень. – Десять Оплотів тримають захист, але без підживлення від Золотого Стрижня їхня сила тане. Всі це відчувають. Народ це відчуває. І демони напевно також.

Він обвів поглядом Архонтів, і ті похмуро закивали. Кожен з них зараз виглядав як згусток напруги у своєму кольорі: червоний, синій, фіолетовий...

– Ми всі поважаємо вашу кров, Тейлоре, – голос Кантрала став солодким, як отруєний мед. – Але кров має текти далі. Вона не може зупинитися на вас.

Він зробив коротку паузу, нахиляючись вперед, ніби ділився великим секретом.

– Ми сподівалися, що цей союз... – він кивнув на мене, і в його очах спалахнула та сама мстива іскра, яку я бачила в спальні, – принесе плоди, які стануть запорукою стабільності. Але ходять чутки, що ложе короля залишається холодним.

Залою прошелестів шепіт. Пальці Тейлора до білизни стиснули підлокітники крісла.

– Ви скликали усіх заради чуток? – хрипко промовив Тей, змірюючи консорта важким кам’яним поглядом.