Глава 15

З самого ранку наступного дня нас ошелешив Рагнар. Капітан витягнувся в струнку біля порога, звітуючи з таким виглядом, наче доповідав про облогу, а не про паперову тяганину. Виявилося, Кантрал зробив офіційний запит на аудієнцію з королем через журнал відвідин.

Хм, навіть причепитися нема до чого. Треба, мабуть, якогось спеціального секретаря б для цього завести. Та сподіваюся все ж таки злиняти в столицю.

Точно якусь гидоту замислив, експерт з підкилимних ігор клятий. Довелося погоджувати, тим більше, що Кантрал зазначив «терміново».

Коли настав час, ми з Тейлором чекали у вітальні. Принц-консорт з’явився секунда в секунду.

Виглядав він огидно бездоганно: важкий офіційний каптан кольору запеклої крові, розшитий срібними нитками, що спліталися в хижі візерунки. Високий комір підпирав підборіддя, надаючи його обличчю ще більш зарозумілого виразу, а на грудях тьмяно виблискував масивний ланцюг, наче символ його тимчасової влади. Навіть запах парфумів – терпко-солодкий, з нотками сандалу – здавався мені актом агресії.

Він не став проходити в центр, зупинившись на межі світла й тіні.

– Ваша величносте, – голос Кантрала прозвучав м’яко, наче патока, але в ньому відчувалася сталь. – До нас прибули Архонти Десяти Оплотів і за півгодини чекатимуть у ритуальній залі. Вони занепокоєні станом лінтала... і вашим також. Якщо ви не в змозі бути присутнім особисто, я, зрозуміло, візьму на себе цей тягар і проведу Раду сам.

Повітря в кімнаті наелектризувалося. Тейлор, який до цього нерухомо сидів у кріслі, повільно підняв голову. Його погляд був таким важким, що, здавалося, Кантрала мало б причавити до підлоги.

– Ми будемо, – коротко кинув Тей.

Ми? Це він про себе у множині, чи й мене має на увазі?

– Чекатиму, – виблиснув очима принц, вклонившись з таким виглядом, ніби тільки цього й вичікував.

Після повернувся і покинув нас.

Так. Мені однозначно не вистачає часу вивчити місцеві традиції і склад держави! Що за Архонти? Чи це таки кілька держав в одній, так би мовити, федерації?

– Ми? – перепитала.

– Звісно. Вони все одно захочуть тебе спитати.

– Про що? – усіма силами намагалася не показати остраху я.

– Про моє здоров’я, – криво посміхнувся Тейлор. До речі, сьогодні він розмовляв трохи краще. Ніби горло почало відновлення, запрацювало. Вважатимемо добрим знаком.

Я здійняла брову, боючись питати напряму, і водночас намагаючись вивудити з пам’яті Аманди хоч щось про ці Оплоти. Здається, вони таки були територіальними одиницями. І, здається, усі Архонти – дракони.

Тейлор мовчав – здогадайся, мовляв, сама.

– Добре, – кивнула я, наміряючись кинутися в кабінет, використати час на гортання книг.

– Амандо, – раптом зупинив мене Тейлор. Очі звужені, пильні.

– Так? – з тривогою глянула я на нього.

– Еріан має бути в саду.

– Гадаєш, Кантрал влаштував це спеціально? Після того, як запідозрив Гарда... – я не договорила: Тей кивнул:

– Мені важко залишитися непоміченим. Зможеш передати йому обіцяний дозвіл?

– Звісно!

Він розвернув крісло і рушив у кабінет. Я поспішила за ним. На столі лежали папери, які він, як виявилось, встигнув підготувати.

– Це, – Тейлор вказав на конверт зверху.

Я взяла його, глянула – без надписів, – і сховала за корсетом.

– Позву... Лорею, – промовила я.

Обличчя Тея стало жорстким:

– Нащо, Амандо?

– Для... прикриття.

– В неї зараз урок. Кантрал щось підозрює.

Я звела разом брови, і Тейлор тихо, прохолодно додав:

– Ти робиш тільки гірше. І наражаєш її на небезпеку.

– Ясно, – проковтнула всі інші слова я.

Не думай, що відступлюся! Та лізти на рожен точно не стану.

Він підлетів трохи ближче до полиць. Звузив очі, помітивши книги, які підкинув мені невідомий, ніби впізнав, що раніше їх тут не було. Але нічого не сказав. Здійняв руку, торкнувся кількох корінців.

Шафа раптом від’їхала, відкриваючи прохід. Вузький. Потаємний.

– Сюди, – промовив він. – Тут ти вийдеш неподалік альтанки.

– Добре, – я озирнулась в пошуках світильника, взяла невеликий магічний шар зі стола, звично запалила магією. – Зараз! – в останню мить метнулась у спальню, видрала сторінку з журнала і за мить повернулась до кабінету. Тейлор дивився з легким здивуванням, та я не стала нічого казати. Сам узнає, як все вийде.

– Я тягтиму час, – промовив Тейлор, глядячи, як я вхожу в прохід.

Дивно. Щось шкрябало, не відпускало. Якась надто різка зміна поведінки. З чого це він став мені довіряти? Цілий потаємний хід. І послання.

Спустившись вузькими сходами, я зупинилась. Глянула вверх – навіть смужки світла вже не було видно. Навкруги – темно, пильно. Ще й павуки по кутах, брр! Давненько тут нікого не було.

Подумавши, дістала конверт. Може він перевіряє мене? Логічно, я б на його місті точно спробувала б.

Оглянула – слідів магії не помітно. Не запечатано.

Відкрила – ну, не вибухнуло, вже добре. Всередині дійсно був дозвіл, завірений королівською печаткою, на підготування палацу у Фекурі на ім’я Еріана. Трохи пахнув кабінетом Тея, деревом полиць, але нічого незвичного не помітила.

Ну, може, дійсно іншого виходу немає. Хоча міг би через своїх «Золотих драконів» передати.

Знизавши плечима, я поспішила далі. Знизу був невеличкий магічний механізм, я на мить злякалась, що не впораюсь із ним, адже гадки не мала, як! Та тіло Аманди знов згадало, машинально заповнило маленький гачечок у вигляді морди горгулії магією і він відкинувся. Ніби визнав у мені власницю покоїв і проходу.

Еріан очікував в альтанці. Підвів на мене погляд, в якому ковзнув подив:

– Щось трапилося?

– Кантрал, – промовила я, озираючись. Він поспішив закрити альтанку чарами, я витягла конверт: – Тей попросив передати. На нас чекають Архонти Оплотів.

Обличчя Еріана спохмурніло: