Глава 14

Еріан, який до цього щось тихо обговорював із Теєм, миттєво замовк і підвівся. Весь його веселий, незалежний вигляд розлетівся вщент. На мить в очах мелькнуло щось таке, ніби дивиться не на людину, а на магічне видіння, яке зникне від першого ж подиху вітру.

– Ваша високосте, – він вклонився, беручи себе в руки.

Таки я не помилилася. Між цими двома іскрило майже помітно. Хоч би скільки вони не робили безпристрасні обличчя.

Лорея зробила крок вперед, але тут же спинилася, ніби наткнулася на невидиму стіну. Я подумки зітхнула. Прірва між донькою королеви і сином служниці нікуди не зникне, навіть якщо один став слідчим, а інша – вигнанкою у власному домі. Принаймні у цьому світі. Може, дарма я це затіяла? Тільки боляче обом роблю.

Втім, очі видавали, що ця несподівана зустріч для обох – щось неймовірно цінне. Якщо не без-цінне.

– Я... я не знала, що ти тут, – промурмотіла Лорея.

– Я намагаюсь часто заходити до Тея, – Еріан знову надів свою маску спокою, хоча його очі продовжували пити її образ.

Тейлор спостерігав за цим мовчки. Його погляд був важким, проникливим. Він явно бачив все: і те, як Лорея стискає пальці на кубках, і те, як Еріан не наважується підійти ближче.

– Вода! – тихо промовив Тейлор, і це нарешті надало всім прискорення.

Я поставила бутиль на стіл. Дівчина кинулася розставляти кубки, хапаючись за дії, як за рятівну соломинку.

Потім випрямила спину. Її обличчя вмить стало схожим на порцелянову маску – завчено спокійне. Вона впевнено взяла важку бутиль, і хоча я бачила, як побіліли її кісточки від напруги, руки не здригнулися.

Еріан спостерігав за цією бездоганністю з якоюсь гіркою гордістю. Він ступив ближче і м’яко забрав важку бутиль:

– Дозвольте.

Їхні пальці доторкнулися. Лорея не відсмикнула руку. Вона лише на мить затамувала подих, і я помітила, як розширилися її зіниці. Це було єдине, що видало її справжні почуття.

– Дякую, – промовила, подарувавши Еріану м’яку посмішку.

Той розлив воду по кубках. Лорея одразу ж подала один братові, і Тей з помітною спрагою ковтнув. Ще.

Потім взяла ще один і подала Еріану.

– Дякую, – коротко кинув той, ніби саме цього і чекав. Його голос звучав сухо, майже офіційно, але погляд був прикутий до її обличчя.

Вона ледь помітно нахилила голову – ідеальний жест принцеси для вірного підданого. Але в цій альтанці, під покровом магічних чар, жест виглядав як мовчазне прощання.

– Еріане, – промовив раптом Тей, глядячи кудись крізь листву.

Його друг сіпнувся, і ми усі почали приглядатися. Зовні виднілися двоє гвардійців в бордовій формі «шипів».

– Вони його шукають? – прошепотіла Лорея.

Тейлор відпив ще води, і його голос пролунав значно чистіше:

– Тобі час. Ми їх відволічемо. Роби, як я наказав. На завтра все підготую.

Еріан востаннє глянув на Лорею – у цьому погляді було стільки невисловленого болю і жаги, що мені захотілося відвернутися. Прірва між ними здавалася непереборною. Навіть для попаданки, яку виростили в іншому світі і при інших звичаях.

– До завтра, – тихо промовив він, звертаючись ніби до Тейлора, але дивлячись тільки на неї.

Еріан змахнув рукою, забираючи свою магію відвода очей, і розчинився в листі гортензій так само нечутно, як і з’явився. Лорея так і залишилася стояти з напівпорожнім кубком, дивлячись на порожнє місце.

Тейлор повільно перевів погляд на мене. Його очі ледь звузились, ніби намагаючись просканувати, що в мене на думці.

– Вибач, але треба замісти сліди, – промовила я, рішуче припіднявши покривало, що лежало у нього на ногах, і обережно підсунула туди свій кубок, який залишився сухим. Бо води мені налити ніхто навіть не подумав.

Тей вигнув брову, на мить в очах ковзнула була лють, ніби чекав, що я здеру з нього це покривало і почну насміхатися. Але я не звернула уваги, інші кубки віддала Лореї, виплеснувши залишки води. А бутиль прилаштувала позаду крісла між ручками, де був невеличкий виступ.

Ми пішли прямо на гвардійців, які змушені були вклонитися королю, поклавши руку на серце. Сподіваюся, цього вистачило Еріану, аби пробратися до тих, хто допомагав йому прилітати.

– Я... піду до себе, – пробурмотіла Лорея перелякано, коли ми зайшли в палац. Явно боялася батькового гніву.

– Завтра ще прогуляємось, – посміхнулася я, і дівчина зашарілася.

Віддала мені кубки і поспішила у своє крило. А нас зустрів Жерар, і одразу ж покотив Тейлора перевдягатися, ледь не впустивши бутиль. Аж довелося йому на неї вказати, аби не розбив.

Поки вони окупували ванну, я сіла на край ліжка і розвернула тканинний згорток з книгами. Цікаво, що Еріан для мене знайшов?

Очікувала побачити щось серйозне: сухі звіти про стан магії, мапи столиці чи, на крайній випадок, посібники з бойових заклять. Але коли полотно розійшлося, я на мить заціпеніла.

На самому верху лежав роман у м’якій обкладинці з назвою «Пристрасть під крилом дракона», де м’язистий воїн у розстебнутому камзолі притискав до себе дівчину, чия сукня трималася на чесному слові.

– Серйозно? – прошепотіла я в порожнечу кімнати, покосившись на пачку схожих книг, принесених Жераром.

Під «пристрастю» виявилася ціла стопка подібного чтива. Краще б підручник з якоїсь маго-фізики приніс, чесне слово!

Чи то Еріан вирішив, ніби Аманда на більше не здатна, або ж це був його специфічний спосіб виказати своє ставлення. Але під цим шаром безглуздих романів, з яких я навіть про світ Аралли навряд чи дізналася б, знайшлася стопка чогось, що можна було б трактувати як журнали.

Вони виглядали дивно, незнайомо: папір на дотик нагадував не целюлозу, а тонку, ідеально вичинену шкіру, яка не шелестіла, а м’яко ковзала під пальцями.

Цікаво, що ж назбирав мені Еріан? Я перебрала стопочку: «Магічний вісник», «Королівський вісник», «Час горгулій», «Грибний господар», «Здоров’я і краса»... Ну, треба ставити завдання точніше, що можу сказати.