Глава 13

Тейлор не відповів, лише ледь помітно нахилив голову, і в цьому жесті було стільки гордості, що на обличчі Еріана з'явилася щира, зухвала усмішка.

Запала тиша, і на якусь мить я зніяковіла. Вони явно воліли б поспілкуватися без мене. Але після всього у Тея не піднялася рука мене виставити. Тож я вважила це гарним знаком і спостерігала, не поспішаючи починати розмову.

Тейлор раптом повільно сунув руку в кишеню. І витяг стопку купюр. О! А я якраз думала, як підійти до цього питання, щоб не вляпатись в місцеві питання етикету.

– За книги... – прохрипів.

– Та облиш! – обурився Еріан, викликавши мою посмішку. Отже він з Теєм таки через дружбу, а не за гроші.

– Ти безробітний, – прохрипів король, так і чулося продовження, мовляв, забагато часу витрачаєш на мене замість тієї роботи.

– Та в мене є кілька справ, я веду розслідування.

Ага. То він слідчий?

– Не в тому місці, – посміхнувся Тейлор. І додав твердіше, майже наказуючи: – Бери. Я надто довго не міг цього зробити.

Еріан кивнув, таки забираючи гроші – але зараз я була майже впевнена, що якби міг, він не став би їх торкатися. Та мотання зі столиці у палац мало забирати багато ресурсів, яких в нього не було.

– До речі! – хлопнув себе по лобі Еріан, – Тобі теж дещо приніс, – і він дістав невеличку коробочку з зображенням якихось круглих чи то цукерок, чи то сирних шариків.

Мацари! Не то щоб я згадала, прочитала на етикетці. Але на губах Тейлора на мить розквітла майже дитяча посмішка.

Він простягнув руку, взяв один і трохи підштовхнув коробочку до мене – спробуй, мовляв.

Кулька дійсно було смачнючою! Легко-солодка, танула в роті і залишала довгий, приємний післясмак з нотками якогось місцевого горіха, яких я в нас не куштувала.

– Він ще з академії їх обожнює, – звернувся до мене Еріан.

– Да? – видала я, боючись задавати більш конкретні запитання.

Тей вчився? Разом з Еріаном? Як?

– Ага. Хвороба вже тоді давалася взнаки, хоча й не так сильно, то він постійно посилав мене в лавку мадам Пам за ними.

То Еріан був його слугою? Я мовчала, насилу втримуючи питання на язику.

– Саме завдяки тобі я і вивчився, – посерйознішав Еріан, звернувшись до Тея. – І можу працювати. Дітям служниць зазвичай так не везе. Тож брати твої гроші – не те, чим я можу пишатися.

– В мене до тебе... завдання, – прохрипів Тейлор, трохи закашлявшись.

Еріан одразу ж підібрався, я теж – хоча намагалася цього не показати.

– Щось... трапилося? – промовив Еріан.

– Лінтал... кличе, – промовив Тейлор, не зводячи з друга погляду. Ніби намагався щось йому сказати, окрім вимовленого вголос.

– Ти... впевнений? – звів брови Еріан. – Але ж через хворобу ти жодного р...

– Впевнений.

– То... тобі потрібно у храм, до Фекури? – Еріан кинув на мене швидкий пильний погляд.

– Саме.

То Тейлор вигадав причину для поїздки в місто?! Хм, от і добре, якщо це допоможе нам відкараскатися від Кантрала, хоча б на якийсь час.

– Ніхто не може стати на заваді королю, якщо лінтал покликав... – з розумінням промовив Еріан. – Що від мене потрібно?

– Дам тобі дозвіл. Перевіриш палац, там давно... нас не було. Поновиш... захист. Таємно. Пришлю кілька гвардійців.

Тейлор зовсім захрипнув, раз через раз кашляючи. Але очі... очі почали розгоратися. Він ніби насолоджувався цим планом втечі.

– Ми зможемо використати портал? – вступила я, згадуючи пояснення голосу «коня».

Еріан підняв брову – «ми», мовляв?

Тейлор лише кивнув.

– Портали зараз «хворіють» на нагляд Кантрала, – хмикнув його друг. – А от небо... небо може дати фору.

– Але... – я кинула погляд на Тейлора. Летіти на драконі? Чи що вони мають на увазі?

Тейлор знову закашлявся. Його горло явно пересохло. Але просити... він точно не збирався. Еріан кинув на мене осуджуючий погляд, і як не хотілося мені вислухати максимально, аби бути в курсі, я піднялася:

– Схожу за водою.

Тейлор лише кивнув. Я підхопила книги. Машинальним жестом підняла руку, розкриваючи рослини, переплетені з магічними струмками Еріана. І рушила до палацу.

«Коню! – покликала. – Тут є короткий прохід у палац?»

Кілька секунд відповіді не було, і коли я вже вирішила обходити до центрального виходу, пролунало:

«Направо. Хід для слуг. Там зараз пусто».

Подякувавши, я прослизнула у напівтемний вузький прохід з крутими сходами, і вирулила неподалік власних покоїв вже за кілька хвилин.

«Як зручно!» – зраділа.

«А то!» – так гордо відповів голос, ніби сам особисто пробивав ці сходи в стіні.

Кинувши пакунок на тумбу біля ліжка, я покликала дзвоником Моллі.

Служниця з’явилася майже одразу.

– Так, пані? – вона зиркнула на ліжко в пошуках Тейлора, але нічого не питала.

– Моллі, не знаєш, де зараз Кантрал?

– Вони закрилися зі Шкорські, кажуть, щось на плацу сталося...

Угу, стратегію проробляють. Тим краще.

– Пошукай служницю Лореї, нехай передасть її високості, що я чекаю на неї. Зараз. Бажано так, щоб не дізнався принц-консорт. Зробите – отримаєте кожна по три золотих.

Очі Моллі спалахнули – здається, Аманда зазвичай бувала не надто щедра.

– Як передаси, зайди на кухню і принеси мені бутиль чи флягу з питною водою. Обов’язково з кришкою. І... чотири шкіряні кубки

– Сію секунду! – Моллі упурхнула так швидко, ніби вирішила здати стометрівку.

Думки про золоті явно надали обом служницям прискорення, бо вже хвилин за десять бутиль і кубки були в мене, а зацікавленість Моллі вдалося владнати тими самими трьома золотими.

А ще за кілька хвилин у покої увірвалася Лорея. Позаду неї маячило обличчя служниці, імені якої я не пам’ятала.

– Що трапилося? – перелякано озирнулася Лорея, теж вишукуючи брата. – Що с Теєм?

– Все добре, – відповіла я, після того, як ощасливила і другу дівчину золотими і замкнула двері, аби та не вирішила підслухати. – Хочу запросити тебе на прогулянку, бо раніше не вийшло.