Глава 12

Коридор, куди спрямував нас «кінь у пальто», виявився старим технічним переходом. Стіни тут були з грубого сірого каменю, а повітря пахло вологою та зброєю.

Ми вийшли на криту галерею, що оперізувала внутрішній двір, засипаний піском, на якому тренувалися підрозділи палацу.

Я зупинила крісло, затамувавши подих. Внизу розгорталася сцена, від якої віяло холодом.

Двір був чітко розділений на два табори. З одного боку стояли бійці Рагнара. Їх було небагато, у легких шкіряних обладунках із золотим тисненням у вигляді дракона на грудях. Вони виглядали втомленими, але трималися рівно.

Навпроти них – люди Стерна. Ці хизувалися новенькою формою: темно-бордові мундири зі срібними вставками та емблемами у формі гострих кристалів. Навіть їхня зброя вилискувала на сонці яскравіше.

««Золоті дракони» проти «Алмазних шипів», – прошелестів голос в моїй голові. – Подобається?».

«Не дуже», – буркнула я, не відриваючись від видовища.

У центрі кола, на колінах, стояв молодий гвардієць «драконів». Він тримав на витягнутих руках важку залізну вісь від гармати. Його обличчя збліднуло від напруги, піт застилав очі, але він не випускав заліза.

Над ним височів Стерн. Ставленик Кантрала був бісовим красунчиком: ідеально вкладене світле волосся, презирливо скривлені губи.

– Ну що, командоре Рагнаре? – голос Стерна розносився двором, наче удар батога. – Ваш боєць залишив пост менш як годину тому. І досі не зізнається, куди літав. Може, йому набридло служити вашому королю-овочу і він шукав нового господаря? Як гадаєте, чи достатньо йому покарання?

За спиною Стерна хтось із «Шипів» гигикнув:

– До короля-овоча додалась лялькова королева. Але ж усі знають, хто ляльковод!

От с... скотиняка погана! Я тебе запам’ятаю, базікало.

Рагнар стояв навпроти Стерна. Його кулаки були стиснуті так, що здулися вени на руках. Жовна ходили ходором. Але він мовчав. Можливо, знав, куди відлучався його воїн, а можливо, просто прикривав свого.

«О, знайоме обличчя, – пролунав у моїй голові глузливий голос «коня». – Здається, я знаю, що в них тут сталося.»

Я раптом згадала Еріана, який залазив у вікно Тейлора. Може... цей гвардієць допомагав йому пробратися в палац?

«Вірно мислиш, я б навіть сказав, стратегічно», – похвалив голос.

Тейлор у кріслі напружився, погляд уп’явся у сцену на подвір’ї. Він чув кожне слово про «овоч» і «ляльку». І, здається, теж знав, за що карають гвардійця.

– Їдьмо, – прошепотіла я і штовхнула крісло вперед, на пандус, який вів прямо у двір.

Намагалася ступати тихо, усі були зайняті спогляданням сцени по центру, тому якийсь час нам вдавалося залишатися поза увагою.

Рагнар помітив нас першим. Його очі спалахнули вогнем. Він зробив широкий крок вперед і з силою влупив кулаком у серце, стаючи на одне коліно.

– Струнко! Гвардія, на коліно! Король прийшов перевірити своїх воїнів! – прогримів він.

Настала така тиша, що було чути, як важко дихає покараний гвардієць. «Золоті дракони» впали на коліна як один. Бійці Стерна завагалися. Вони переглядалися, рука декого вже потягнулася до серця, але погляд капітана тримав їх на місці. Стерн стояв нерухомо, його обличчя перетворилося на крижану напівпрезирливу маску.

Ми виїхали в центр, розрізаючи коло солдатів. Я зупинила крісло прямо навпроти начальника охорони палацу.

– Капітане Стерн, – мій голос пролунав твердо і спокійно. – Король не бачить вашого вітання. Чи ви вже присягнули комусь іншому?

Стерн зиркнув на Тейлора. Тейлор повільно підняв голову. Його погляд був таким важким, наче він притиснув капітана до самої землі. Жодної хвороби, жодної слабкості – тільки чиста, концентрована лють повелителя.

Голова палацової охорони зціпив зуби так, що на щоках заграли жовна. Його обличчя перекривилося, але під поглядом сотні солдатів він не наважився на бунт. Повільно, вимушено схилив голову і опустився на коліно. Його люди миттєво повторили жест.

– Честь дракону, кров каменю! – гримнуло над двором, здається, одностайно.

Дивне звернення, та Тейлору воно ніби додало сили. Мабуть, раніше, коли міг ходити, чи хоча б самостійно пересуватись, він неодноразово чув це привітання.

Тиша, яка настала після цього злагодженого реву сотень чоловічих голосів, виявилась щільною і прямо приголомшливою.

Тейлор повільно підняв руку. Це вимагало від нього неймовірних зусиль, але рука не тремтіла. Подивився на Рагнара, на гвардійця, на зблідлого Стерна.

Раптом простір розрізав його хрипкий голос, що відлунням прозвучав у цілковитій тиші:

– Почуті.

Гвардійці піднялися. Здається, зараз тут відбулося щось дійсно важливе і потужне.

Тейлор не опускав руку, навпаки, перевів вказівний палець на покараного, який все ще тримав залізо, і хрипко, але розбірливо вимовив:

– Відпустити.

Рагнар миттєво рушив до бійця, забрав вагу. У дворі запала ще більша тиша – здавалося, було чути, як руйнуються плани Кантрала.

– Як накажете... ваша величносте, – вичавив із себе Стерн, не піднімаючи очей.

– Пішли, – це вже не надто гучно пролунало до мене.

Посміхнувшись, я повела візок далі. У вихід на протилежному кінці майданчика, який, сподіваюся, виведе нас у парк навколо палацу.

Пальці Тейлора міцно стиснули підлокітники. Ця маленька перемога коштувала йому багатьох сил, але тепер кожен боєць у цьому дворі знав: Король повернувся.

«Ти був правий, кінь! – покликала я подумки. – Дякую!»

«Я завжди правий», – задоволено відгукнувся голос.

«Отже, – продовжила, якщо вже він відповідає і нікуди поки що не злиняв, – цей гвардієць з тих, хто допомагає Еріану проникнути у палац?»

«Ми ж вже це з’ясували», – буркнув кінь з ноткою роздратування. Здається, хтось не любить повторятися.

«То підкажи, де саме лазить цей Еріан, якщо вже він тут», – продовжила я.

«Направо повз «Браму Горгулій», західний парк гортензій.»