Глава 11

Тейлор

Дивна ніч – та розкіш, яка давно вже мені недосяжна. Це у дитинстві, коли тіло ще добре слухалось, а палац не нагадував прогнилий склеп, я міг влаштувати якусь пригоду, бажано з Еріаном.

Або у юності, коли хвороба вже почалась, але ще не поглинула мене, а дівчата пускали бісики і раді були скрасити ніч майбутньому королю.

Але подібного – не пригадаю.

Здається, вперше за багато років я не пошкодував, що не відрізав це кляте волосся, за яким треба хоч якось доглядати. Зазвичай воно заважало, та росло надто швидко.

А тут... горгулове поріддя! Чому те, що має викликати ненависть і огиду, виявилось таким приємним!

Здалося, я навіть відчув легкий дотик магії. Якої не відчував уже багато років.

Вона покликала Рагнара. Не хочу думати, що воїн, який служив ще моєму батькові і ледь не втратив життя, захищаючи його, міг зговоритися з нею за моєю спиною.

Кантрал, звісно, повернеться. Але давно я не відчував такого підйому. Якби не ці кляті книги. Який сенс відправляти Жерара і давати таке саме доручення Еріанові?

Зґвалтування. Здається, вона дійсно аж ніяк не бажала Кантрала. І якщо в першу ніч я не здивувався б, якби вони влаштували оргію біля мене в ліжку. То якби при мені силою примушували дівчину, навіть Аманду, а я не міг би за неї вступитися – точно здохнув би від клятого сорому.

Видихнувши крізь стиснуті зуби, дивився на дружину, яка явно вже щось задумала. Всередині боролися цікавість – бо вона стала надто непередбачуваною! І звична підозра. Ні на мить не забував, що це може бути ретельно спланована інтрига заради чогось... лінталу, скоріш за все.

– Кажи, – видихнув я. Говорити все ще було боляче, але мовчати я більше не збирався.

– Тейлоре, – вона облизнула губи, обдумуючи, з чого почати, і я спіймав себе на тому, що як ідіот втупився на ті кляті губи.

Ні. Вона націлилась прив’язати мене до себе нібито гарним відношенням? Не вдасться. Буду ще в сто разів обережнішим.

– Я хочу поїхати в столицю.

Що? Здається, я міг очікувати чого завгодно, а все одно виявився неготовим до такого повороту.

Ну звісно. Заварила тут кашу і хоче втекти. Хай Рагнар відбивається від підлеглих Стерна.

Мабуть, Аманда щось таки вичитала по моєму обличчю, як я не тримав його кам’яним.

– Мені потрібна твоя допомога, – додала м’яко. – Як нам краще зробити, щоб Кантрал не зміг завадити і не кинувся одразу навздогін?

– Нам? – прохрипів я. Ні, ця жінка колись точно розворушить застиглі м’язи мого обличчя.

І не тільки. Невже вона знає? Знає, що полечу за нею хоч куди, поки її дотики пробуджують давно забуті відчуття всередині мого тіла. Може, тому так дозовано торкається, щоб не розкрити всі можливості одразу?

Я знайду спосіб з’ясувати, що це. І принаймні точно не можу впустити нехай примарний, але шанс повернути хоч трохи сили цьому бридкому тілу.

 – Звісно. Я ж не залишу тебе тут, – вона явно щось не договорювала.

Але відповісти я не встиг. В двері, забувши постукати, як робила останні кілька років, увірвалася Лорея.

– Що у вас тут коїться? – заторохкотіла сестра з порогу. – То пройшов слух, що ви відновили традицію журналу відвідин, але Рагнар сказав, що мені можна, а...

Я не стримав посмішки. Все ж зміюка мітить пробратися в саме моє серце. Он і для Лори виключення зробила.

– Як ти, Тею? – сестра взяла мою руку, у двері водночас зайшов Жерар з підносом.

– Все готове, свіжесеньке, господарю, – промовив, питаючи поглядом, чи тут мене кормити, чи везти у столову залу.

– Залиш на столі, – сказала Амада, – ми самі впораємось. За півгодини прийди зібрати його величність на прогулянку.

Прогулянку. Як змусити кляті губи не розтягатися в усмішці? Пуста луска, я хочу на прогулянку!

Аманда взялась за моє крісло, розвертаючи. По дорозі покликала Моллі, торкнувшись дзвіна.

– Нести сніданок? – одразу запитала служка, ледь розминувшись в дверях із Жераром.

– Нам із Лореєю, – кивнула дружина, умощуючи мене за столом так, щоб зручно було кормити.

– Я сам, – похмуро кинув я, підіймаючи руку.

М’язи огидно напружились, наче я величезну вагу підіймав. Але зчепивши зуби я прийнявся сам, повільно, вже як виходило, їсти.

– Тею! – радісно вигукнула Лорея. – Я така рада, що тобі краще!

– Бо потрібен нормальний лікар, – буркнула Аманда. – А не оці дурні в балахонах, у яких і їжа, і свіже повітря небезпечні.

Я здійняв брову. Вона, до речі, теж посміхалася, ніби їй подобалося дивитися на мене.

Та не може такого бути. Мені самому давно вже не подобається. А вродливій дівчині, яка ніколи не була мені хоч трохи близькою, вже й поготів. Кантрал же вирощував її для своїх цілей.

Нагадав собі і настрій одразу впав. Та й не тільки через це.

– Що? – сприйняла на свій рахунок Аманда.

– Лікарі не допоможуть, – хмуро відповів я, намагаючись заглушити дурну надію, яка таки пустила коріння в нерухомому тілі. Адже щось таки відчувається! Але це точно не поставить мене на ноги. Може хоч трохи рухливості поверне.

– Ти вже всіх опитав? – хмикнула дружина.

– Це через істинну, – зітхнула Лорея.

– М? – зробила вигляд, ніби не розуміє, Аманда.

Ваші коментарі та вподобайки — найкраще паливо для швидкої появи нової глави! ❤️