Глава 10-2

***

Гостьову книгу я таки організувала. З подачі Тея замовила з бібліотеки палацу і власноруч простежила, щоб Рагнар виставив біля головних дверей у вітальню різьблену стійку. Важка книга у шкіряній палітурці тепер гордо іменувалася «Журналом відвідувань».

– Без нашого підпису – жодного візиту, – нагадала я воїну, який стояв на варті. Той лише кивнув, стримуючи посмішку. – Виключення хіба що для Жерара, Моллі і... думаю, Лореї. Їх пускай.

Рагнар знову кивнув, із розумінням і, здалося, навіть схваленням.

Я повернулася до спальні якраз тоді, коли у двері делікатно, але наполегливо постукали.

– Хто там? – запитала, відчуваючи, як за спиною напружився Тейлор.

– Жерар, ваша величносте. Приніс замовлення.

Яке ще замовлення?

Двері відчинилися, пропускаючи слугу. Виглядав він захеканим, наче біг зі самої столиці пішки. В руках тримав пакунок, перев'язаний грубою мотузкою.

– Що це? – прохрипів Тейлор. Він уже сидів у кріслі, блідий, але зібраний.

Жерар вклонився так низько, що пакунок ледь не торкнувся підлоги.

– Книги, ваша величносте. Романи зі столиці. Кілька дамських історій, все, як замовляли.

Тейлор повільно перевів погляд на мене. В його очах знову з’явився той самий крижаний блиск, який я так сподівалася більше не побачити.

– Хто замовляв? – перепитала, нахмурившись.

– Так... ви, міледі? – розгублено пробурмотів він. – Мені передали... особисто... для вас...

Слуга кліпнув очима, переводячи погляд з короля на мене.

– Наказали мені не гаяти часу...

Я застигла з бокалом води в руках.

– Я? – перепитала, відчуваючи, як у грудях холоне. – Жераре, я вчора пішла на вечерю до королеви Емільди, не сумніваючись, що ти принесеш вечерю його величності Тейлору.

– Але як же... – слуга почав витягати з кишені пом’яту записку. – Ось же, ваша печатка. І почерк...

Отже, в мене є печатка. Знати б, де вона.

На вилицях Тейлора заграли жовна. Звісно, я ж і Еріана просила принести книги чи газети. Дідько.

– То ви вчора залишилися без вечері? – одразу ж взявся хвилюватися слуга, поклавши пакунок на столик.

– Все гаразд, – озвалась я. – Він вечеряв. А зараз неси сніданок.

Жерар поспіхом вклонився і вислизнув за двері. Тейлор пропалював мене поглядом, немов бажав звинуватити, що я веду подвійну гру.

– Цікаво, де моя печатка, – промовила тихо, але чітко.

Очі Тейлора звузилися. Він аналізував. Але довірою там і не пахнуло.

– В твоїх скринях? – припустив.

Я спробувала згадати. Мабуть, Аманді видали цю печатку під час коронації? Мабуть, хтось зробив собі дублікат?

А якщо у цьому світі печатка – не просто шматок металу, а підпис, який може оголосити війну або стратити людину. Тоді я на мінному полі.

– Здається, мені у будь-якому разі потрібна нова. Але робитиму я її не тут.

Він продовжував пропалювати мене підозрілим поглядом.

– Тейлоре, не дивись так на мене. У мене до тебе є серйозна розмова.

(далі ще трохи проди, я їх розділила)