Глава 10

Ніч розлилася по коридорах палацу густим дьогтем. Я не лягала. Сиділа в кріслі, вивчаючи палацовий етикет. Зокрема – ті параграфи, де йшла мова про охорону і візити до королівських осіб. Навіть виписала собі кілька моментів, які боялася забути.

Тейлор теж не спав – я бачила відблиск світильника в його розплющених очах. Він чекав.

Яким поглядом він обдарував мене на пропозицію битись, краще не згадувати. Від нього досі ставало жарко. Я розуміла, що, можливо, сама заганяю себе в пастку – проте це був єдиний спосіб вирватися з тої пастки, в яку мене і так загнали.

Сподівалася тільки на те, що ані Кантрал, ані Шкорські не готові йти проти законів, прийнятих у цьому світі.

Дракони вже чергували: кілька біля виходу з вітальні, і кілька – біля спальні.

Через двері я чула, як вони перемовлялися з охороною Стерна. Як ті намагалися влаштувати розборку, але Рагнар, який особисто чатував біля дверей спальні, мабуть, відчуваючи щось, холодно відповідав:

– Наказ її величності.

Кроків я не чула – Кантрал пересувався доволі тихо, обережно, як тать під покривом темряви.

Але я чекала, і тому його голос не виявився несподіванкою.

– Шо тут коїться? – роздратовано запитав він біля самих дверей.

– Ваша високосте, прохід заборонено, – голос Рагнара пролунав глухо, але в ньому відчувався метал.

– Ти з глузду з’їхав, командире? – голос Кантрала похолодшав, і від цього по шкірі пробігли сироти. – З яких це пір собаки гавкають на господаря? Геть з дороги.

– Наказом короля і королеви доступ до покоїв обмежено, – Рагнар навіть не здригнувся. Я почула характерний звук – тертя сталі об шкіру. Його люди не просто стояли, вони тримали руки на зброї.

Я підвелася, розправила плечі й кивнула Тейлору. Він ледь помітно стиснув край ковдри.

– Відчиніть, – голосно промовила я.

Двері розчинилися. Кантрал стояв на порозі, його очі палали крижаним гнівом. За його спиною я помітила білявого красунчика Стерна – начальника охорони палацу, який виглядав так, наче готовий був кинутися в бій будь-якої миті.

– Що це за цирк, Амандо? – Кантрал зробив крок усередину, але Рагнар і ще один воїн перехрестили мечі прямо перед його грудьми.

У кімнаті стало так тихо, що було чути тріск свічки. Принц-консорт повільно перевів погляд на мечі, а потім на мене. Його губи скривилися в усмішці, від якої хотілося сховатися в іншому світі.

Але, на жаль, такої можливості не було, тож доводилося тримати удар у цьому.

– Ти перейшла межу, дівчинко, – прошипів він. – Стерне, заарештувати зрадників за порушення мого наказу!

– Відставити, – я зробила крок вперед, заклавши руки за спину, як робила це перед найнахабнішими учнями в класі. – Стерне, нагадайте мені, кому підпорядковується палацова варта згідно з Великою Хартією Аралли?

Стерн завагався, зиркнувши на розлюченого Кантрала.

– Ко... королю, ваша величносте.

– Саме так. Королю, – я вказала рукою на Тейлора, який сидів у тіні. – А король наказав не впускати нікого в наші покої без нашого особистого дозволу. Тож відтепер, згідно етикету, – я навіть вказала рукою на книгу, яку залишила на столику під лампою, – кожен, хто хоче нанести візит мені або його величності, має подати запит через секретаря і дочекатись нашого погодження стосовно часу.

– Якого секретаря, Амандо? – прошипів Кантрал. – У Тейлора давно немає ніякого секретаря!

– Яка жалість, – навіть не відвела погляду я. – Секретар дуже нагодився б королю, зважаючи на стан його величності. Але якщо вже сталася така прикрість, доведеться завести гостьову книгу. Завтра вона лежатиме перед входом в нашу вітальню, – я зробила ледь помітний жест рукою, натякаючи, що і входити бажано через офіційні двері, а не через спальню.

Кантрал застиг. Звузив очі:

– Ти знущаєшся, дівчисько?

– Ваша величносте, – нагадала я. – Анітрохи.

– Тейлор хворий, він не може віддавати накази, – видавив Кантрал.

– На щастя, це можу робити я. Чи ви хочете піти проти королівської волі?

– Не зли мене, Амандо.

Так і хотілося сказати «Не злись», але я лише мило посміхнулася:

– І на думці не було, ваша високосте. Неможна ж через хворобу Тейлора геть порушити весь придворний етикет?

– Ти про це пошкодуєш, – прошипів він.

Вже шкодую. А куди подітися?

– Це погрози? – я кинула погляд за принца, звідки на нас дивилися не менше десятка обличь охоронців. І купа слуг, які продовжували прибувати, почувши щось незвичне.

Кантрал мовчав. Його кулаки стиснулися так, що здалося, зараз повітря навколо нього вибухне від напруги. Він зрозумів: сьогодні він програв цей раунд. Якщо він зараз силою прорветься всередину, завтра вся столиця знатиме, що принц-консорт штурмував покої хворого короля.

А йому явно потрібно було не це. Мабуть, той незрозумілий лінтал силою не забрати, бо давно вже забрали б. Отже, гра буде більш витонченою й підлою. Але не сьогодні.

– Я недооцінив тебе, Амандо, – промовив він, і в його голосі почулася справжня, смертельна обіцянка. Він глянув на книгу етикету на столі так, наче хотів її спопелити поглядом. – Але пам’ятай: корони іноді стають занадто важкими для слабких ший. Стерне, ми йдемо.

Він розвернувся і зник у коридорі. Стерн поспішив за ним. Рагнар зачинив двері й тільки тоді я дозволила собі видихнути. Ноги затремтіли.

– Ти божевільна, – промовив Тейлор з ліжка. І не сказала б, що прозвучало як образа.

Я обернулася. Він дивився на мене, наче вперше побачив.

– Можливо, – я не відводила погляд. – Але принаймні сьогодні вночі мене не намагатимуться зґвалтувати.

Тейлор на мить застиг, а його пальці на ковдрі так сильно стиснулися, що побіліли кісточки.

Я зайшла у ванну вмитися. Перевдягнулася у нічну сорочку.

Коли повернулася, Тей вже зумів лягти. Потушивши світло, я обережно забралась у ліжко зі свого боку.

– Гостьова книга? – раптом посміхнувся він.