Глава 9

І він зник, так само раптово, як і з’явився. Я просто відчула, що в моїй голові його більше немає. А за мить у кабінет увійшли слуги в супроводі магічки, вдягненої теж в сукню служниці, але більш тонкої тканини і гарного крою.

У відрах були зібрані кульки з пилу, які тримали легкі магічні змійки. Сама магічка направляла струмені води, строго дозовано, щоб та нічого не намочила, але почистила вологою все сухе і застаріле.

Вклонившись мені, вона запитала, чи може починати, і я залишила кабінет.

В покоях пахнуло свіжістю. Тей уже був на ліжку – не знаю, як він сам туди перебрався. Він або неймовірно сильний духом, або приховує від мене набагато більше, ніж я думала.

В спальні вітав ледь вловимий запах чистоти і гірських трав – магічне прибирання випалило сморід хвороби й пилу. Тейлор напівлежав на ліжку, закинувши голову на подушки. Мокре волосся темними пасмами розсипалося по плечах, а на щоках з’явився ледь помітний рожевий відтінок – чи то від гарячої води, чи то від люті.

Він обвів поглядом кімнату, і його ніздрі сіпнулися.

– Ти... – він ледь помітно повів рукою навколо, – вирішила змінити декорації у моєму склепі?

– Я вирішила, що королю не личить жити у склепі, – озвалась я, втомлено опускаючись на край крісла навпроти нього. – Сонце завтра зійде незалежно від того, хоче цього Кантрал чи ні. Краще зустріти його в чистій постілі.

Він промовчав, але я бачила, як він жадібно вдихає свіже повітря. А ще – як під його головою на подушці розростається величезна мокра пляма.

Озирнувшись, я зайшла у ванну за двома сухими рушниками. Тейлор дивився на мене з явною підозрою.

– Волосся витру, подушка намокла, – пояснила, обережно припіднявши його за спину, так само не торкаючись шкіри.

Замотала у рушник і обережно віджала довге, густе незважаючи на хворобу волосся. Експериментувати з магічною просушкою не ризикнула, зате знайшла на тумбі його розчіску і прийнялася обережно розплутувати вузли.

Давненько його не розчісували, здається. Мабуть, Жерар не дуже цим переймався, йому б головне зробити, поки Кантрал знов не вигнав від короля.

Тей на мій подив мовчав. Обережно заглянувши, я помітила, що він сидить прикривши очі. На якусь мить здалось, по волоссю ковзнула ледь помітна змійка магії, але як не приглядалася, я не змогла зрозуміти, його, моя чи взагалі помарилась.

Принаймні розрядів не було. Розчесавши, я замінила подушку – благо, тут їх вистачало. Накрила сухим рушником і допомогла Тею опертися на нього.

Знов пересіла в крісло, спостерігаючи за ним і роздумуючи, як підійти до свого питання.

Тей повільно відкрив очі. На якісь миті, поки погляд сфокусувався, мені здалося, що там мигнула глуха, майже болюча розгубленість. Наче він забув, як це – коли про тебе просто дбають. Та вона вмить затонула у звичній лютій ненависті

Нічна тиша тиснула на вуха, чоловік так само мовчав, і я зрозуміла: зараз або ніколи.

– Тейлоре, – подалася вперед, понизивши голос до шепоту. – Кантрал сьогодні знову прийде. Скажи... чи лишився в цьому замку хоч один воїн, вірний тобі? Хоч хтось, кому ти довіриш своє життя?

Тейлор довго дивився на мене. Його погляд став таким важким, наче він намагався зазирнути мені в саму душу.

– Рагнар, – нарешті прохрипів він. – Командир моєї особистої охорони. Але... Кантрал зробив його пішаком. Тепер він звітує перед Стерном, начальником охорони палацу. Він зв’язаний наказами.

– Накази короля і королеви пріоритетніші, – я спостерігала за його обличчям, відчуваючи, що ходжу по тонкому леду.

– Теоретично, – хмикнув Тейлор, і в його очах відобразилася вся підозра світу. Він явно не розумів, що в мене на думці. Але видавати це напряму я поки не ризикувала. – Все вирішує, на чиєму боці сила.

– Звісно, – пробурмотіла я. – І все ж покличем його. Добре?

Тейлор перевів очі на дзвоник. Якийсь спогад від Аманди промайнув в голові, згадалося, як швидко приходила на такий виклик Моллі.

– Командира Рагнара до його величності! – промовила, торкнувшись дзвоника.

Начебто Тей на мене як на божевільну не дивився, отже, згадалось вірно. Втім, підозра все ще палахкотіла в його очах, хоча розуміння мені теж привиділося. Навряд чи йому приємно було б пережити таку саму сцену, як учора.

За кілька хвилин двері відчинилися, і в кімнату увійшов чоловік, від якого віяло справжньою загрозою. Він був у темній формі з золотим гербом дракона на груях, іншій ніж решта охорони, яку я бачила в коридорах. Ті носили темно-бордове, і на гербах – якийсь кристал.

Йому було років під сорок, обличчя перетинала тонка нитка шраму. Довге темне-русаве волосся зібрано у хвіст.

Дракон. Щось всередині мене відчуло: він – дракон. Справжній. На якомусь невідомому мені раніше рівні я відчувала його звіра. Не загрозою, але силою.

Рагнар зупинився, окинув поглядом Тейлора, потім мене. У його очах зблиснуло щось схоже на болючу надію, яку він намагався приховати за суворим уклоном.

– Ваша величносте? – голос воїна виявився несподівано густим, приємним.

Тейлор ледь підняв руку, вказуючи на мене, і воїн повернувся. В звужених очах жевріла недовіра, але він готовий був скоритися волі свого короля.

– Командире, – я зробила крок вперед, випроставшись на весь зріст Аманди. – Від цієї миті наказом короля і королеви ви маєте взяти під повний контроль обидва входи до королівських покоїв. Будь ласка, зберіть самих вірних людей і не пропускайте нікого без мого особистого дозволу.

Рагнар насупився, глянув на Тейлора, шукаючи підступу.

– Нікого? – перепитав, вкладаючи особливий зміст в це слово.

Тейлор кивнув, підтверджуючи. Я ж продовжила:

– Навіть якщо з’явиться принц-консорт або головний маг, ваші щити мають стати стіною. Ніхто. Не входить. Без нашого особистого дозволу.

– Але нас мало, ваша величносте, – тихо відповів командир з явною гіркотою.

– Вони ж не стануть влаштовувати бійню? – сподіваюсь, додумала про себе. – Кожен, хто схоче потрапити в королівські покої, має отримати мій особистий дозвіл. Або дозвіл його величності. Хіба це не частка придворного етикету?