Глава 8-2

Аманда-Лінда

Втім, по дорозі мене наздогнала ще одна думка, і я завернула в гардеробну з одягом Аманди. Знайшла кілька скриньок з прикрасами і одну – з грошима. Візерункові паперові, кілька монет різної вартості – золото, срібло і ще якісь кристалики з цифрою «10».

Багато це чи мало, я не дуже розуміла, і спогади як на зло не проявлялися. Тож я таки рушила у бібліотеку.

Книги так і лежали на полиці, здається, сюди ніхто не заходив. До речі.

– Моллі! – гукнула я, тицьнувши в дзвоник, якій був у кожній кімнаті.

Служанка швидко матеріалізувалася на порозі:

– Так, пані?

– Поки його величність миється, вели провести прибирання, вимити підлогу і прибрати пил. Всюди. А також змінити постіль.

– Т... так, пані, – знову запнулася вона. Оце вже ні, в бруді я жити не збираюся! А як прибиратимуть, магією чи руками, то їхня справа.

Слуги почали шарудіти, я ж взяла книги. Нових не з’явилося, отже, мій невідомий даритель не заходив. Союзник, чи навпаки, я так і не зрозуміла.

До речі, а може, в кабінеті є якісь схованки? Знову піднявшись, я прийнялася приглядатися до полиць і книжок, діставати ті, що здавалися підозрілими.

– Щось шукаєш? – пролунав раптом дивний, не зовсім людський голос. Трохи хриплуватий, достатньо низький, він міг би виходити з якоїсь кликастої пащі.

Сіпнувшись, я підскочила від несподіванки. Нікого не побачила і запитала:

– Хто тут?

– Кінь в пальто, – хихикнуло з іншого боку.

Я на мить зависла. Я втрачаю глузд? Бо навряд чи в цьому світі хтось невидимий розмовлятиме приколами мого.

– Нащо тобі пальто? – спитала підозріло.

– Самому цікаво. Це я в тебе в голові знайшов.

– А ну геть з моєї голови!

– Оце вже ні. Ти – єдина за щур знає скільки років, хто мене почув.

– Не дивно, – фиркнула я. – Балакучі коні в пальтах ввижаються зазвичай шизофренікам.

Голос трохи хрипко, але досить приємно розсміявся.

– Дотепна іномірянка.

Я завмерла. То він бачить і хто я?!

– То, кажеш, тільки я тебе чую?

– На жаль, поки що так.

– На щастя, – буркнула я.

Сподіваюся, це не якийсь паразит Кантрала, що просто виманює мої секрети, прикидаючись конем у пальті. Втім, якщо він дійсно читає в моїй голові і передасть це комусь – мені таки гаплик.

– Не бійся. Я тебе не видам. Якщо не задумаєш зле.

– Зле кому? – діловито уточнила я.

– Повелителю.

– А хто в нас повелитель?

Дивне створіння задумалось. Зітхнуло.

– Не знаю. Має бути король. Але він мене не чує і отже не може...

– Що?

– Нічого. Поки не впевнюсь, що ти безпечна, не скажу.

– Хто ти, теж не скажеш?

– Вважай мене духом.

– Окей, – знизала плечима я, повертаючись за стіл.

– До речі, можеш звертатися до мене подумки. Якщо не хочеш привертати увагу.

«Це вже зручніше», – перейшла я на безсловесну розмову.

Було трохи дивно серед безлічі думок формувати саме речення для діалогу, але я досить швидко звикла.

«Тож розкажи мені хоч щось про цей світ. Про гроші. Таємниці палацу. І що ти там ще знаєш!»

«Грошіі як гроші», – не зрозумів співбесідник.

«В мене є блакитний папірець з надписом "сто". Що на нього можна придбати?»

Голос провів мені невеличку лекцію по місцевій економіці, з якої виходило, що в скриньці Аманди не така вже й погана сума, хоча й не надто велика – місячне утримання. До того ж, Тейлор може взяти будь-яку суму в казні, хоча, підозрюю, Кантрал і тут стежить і запобігає.

Як королева я теж маю свої привілеї, принаймні скарбник навряд чи зможе мені відмовити, а вже якщо я випишу вексель, то і зовсім матиме обов’язок сплатити.

Чудово і дуже зручно. Я одразу ж знайшла олівець з жовтим старим папірцем у ящику стола. І почала пригадувати розпис Аманди, який рука виводила майже машинально.

«А ти буваєш ще десь, окрім цього палацу?» – запитала, коли звуки прибирання невмолимо почали наближуватися до кабінету.

«Я можу бувати всюди. А що?»

«Маю намір навідатися в столичну резиденцію. Як довго до неї добиратися?»

«Драконом з годину, каретою – десь добу. Можна ще порталом, але їх контролює той клятий демон».

«Кантрал? Чи Шкорські?»

«Обидва!» – грізно буркнув голос.

– Можна прибирати тут, пані? – постукала у двері Моллі.

– Хвилинку! – я знов поклала книги на полицю.

«До речі, може, хоч ти розповіси, що таке лінтал?» – запитала ніби між іншим, затамувавши подих.

«Розповім, – погодився голос. – Коли доведеш, що можу тобі довіряти».