Глава 8

Гм, після твого візиту? Бо мені здалося, що йому навпаки стає краще. Он і за руку мене схопив.

Промовчавши, я ступила була у спальню, та Шкорські вхопився в мою плече і прошипів:

– Роби що велить його високість, бо мені доведеться знайти спосіб тебе позбутися!

Угу, повторення мать навчання. Це він натякає, що принц-консорт знову заявиться до мене вночі? Треба буде забарикадуватися.

Не те щоб його погрози мене не лякали. Але їм не так вже й просто буде провернути весілля Тейлора вдруге. Сподіваюся. А, судячи з усього, потрібен нащадок.

Втім я нічого не відповіла. Пройшла у спальню.

Тейлор лежав на ліжку. Вдягнений. Схоже, цей чумний маг навіть не подумав про елементарні потреби свого пацієнта.

Темне волосся злипнулося, на чолі виступили краплі поту.

– Все в порядку? – насторожено спитала я.

Він тільки кинув на мене похмурий погляд. Спираючись руками, спробував сісти, і це з трудом, але вдалося.

Завмерши на мить, я поспішила допомогти. Рішуче взялася за його сорочку.

Очі так спалахнули, що я відсмикнула руку. Вони в нього, виявляється, сіро-зелені. Але якось стрімко стають майже чорними.

Згадалися блискавки при торканні. Та що не так? Може, наша магія не сумісна?

Обережно, намагаючись не торкнутися шкіри, я все ж зняла сорочку – вона була покроєна досить зручно, аби стягнути з хворого.

І втупилася у брюки.

Тейлор стиснув зуби, дивився майже з викликом.

– Огидно? – видав хрипко.

– Що? – стрепенулася я. – Ні!

Він лише криво посміхнувся.

Говорить! Я навіть трохи видихнула з полегшенням.

Так, зберися, Ліндо. Не показуй хоча б жалості.

Втім, жалості, як не дивно, в мене залишилось не так вже й багато. Вона скоріше переростала в повагу. Бо як же круто він тримається, з огляду на все!

– Коляску можна мочити? – спитала.

– Все можна, – прохрипів він з паузами. – Магічний... захист...

– От і чудово. Підемо митися.

– Ні! – ого, майже гримнув.

І у відповідь на мій питальний погляд видихнув:

– Я сам.

– Добре, – кивнула я, приміряючись до брюк.

Може, вони теж легко знімаються?

А раптом...

Згадалося, як я машинально позбулася пилу, і в голові несподвано ніби щось блимнуло.

Не встигнувши засумніватися, я знову ворухнула пальцями, складаючи потрібну фігуру.

Мить – і брюки самі собою злетіли з нього, опинилися в моїх руках. Являючи худющі майже сині ноги без м’язів. І темні труси на зав’язках.

– Досить! – Тейлор спробував прикритися покривалом.

– На твоє спіднє не претендую, – фиркнула я.

На мене знову наринув сповнений ненависті погляд.

І як мені його на крісло пересадити? От би як той маг, ворухнув рукою – і готово!

Та я ще не настільки впевнена у своїх силах. Точніше кажучи, я в них геть не впевнена, і шмякнути о підлогу короля, який і без того ледь на цьому світі тримається – не те, чим я хотіла б завершити своє життя в Араллі. Тим більше без гарантії, що повернуся додому.

– Чому тобі не наймуть слугу-мага? – вирвалося.

Тейлор одарував мене таким поглядом, що я проковтнула будь-які наступні слова.

Будь обережнішою, Ліндо! Тобто Амандо. Треба звикати до нового імені.

Схоже, йому взагалі ніякого слугу наймати не збираються. Не здивуюся, якщо Жерару і не платять за допомогу його величності.

Стримуючи зітхання, я взяла в руки край покривала, аби не торкатися Тейлора. Якщо вже наші дотики такі дивні і певно для нього болючі.

– Нумо, допоможу тобі пересісти, – обернувши покривалом торс, підсіла йому під руку. Притягнула крісло.

Тейлор на диво легко, наработаним рухом опинився на візку, майже не опираючись на мене.

Мабуть, не так давно він і сам міг це робити.

І тоді, певно, до нього взагалі ніяких слуг не відправляли.

От же мразі та покидьки!

Різко торкнувшись каменю на підлокітнику, він полетів до ванни – я тільки й встигла трохи відсахнутися, аби не отримати візком.

Фух.

Кілька хвилин видихала, серце чомусь калатало. Після заспокоїлося. Коли почувся шум води.

Отже, все гаразд. Він під душем.

Нашвидку перевдягнувшись, я рушила у бібліотеку.

Тейлор

Дивна, дивна д... дружина!

Вона ніби знала, що більше всього на світі мені хотілося під струмені чистої води. Змити з себе пил, піт і бруд.

Тільки під ними я відчував себе трохи більше живим. Тільки під ними скам’яніле тіло ставало ледь гнучким. Нагадуючи, що під шаром немочі все ще пульсує кров, а не попіл.

Яку гру вона затіяла? Навряд чи дійсно мене вилікувати. Має ж зрозуміти: як тільки поверну хоч краплину сили, не зносити їй голови. І дружиною моєю не залишитися.

Хоча..

Я прикрив очі. Її торкання дійсно пробуджувало щось всередині. Ніби там, в глибині, кров починала бігти трохи швидше. Якась нова підступна магія? Чому тоді Аманда навпаки, воліє мене не торкатися?

Я дивився на свої руки під струменями води. На страшні ноги, які вже багато років не ходили. В’язниця с плоті.

І все ж дурна надія десь жевріла в глибині душі, хоч би як розум не стверджував, що це неможливо.

Вона роздягнула мене магією. От чого вже від неї точно не очікував. Наче це щось звичне, повсякденне – накормити й скупати каліку. Для неї! Ніби за день після весілля поряд геть інша людина.

Чомусь це бісило більше, ніж знущання Кантрала.

«На твоє спіднє не претендую». Зухвала зміюка.

Я підставив обличчя під гарячі струмені, стиснувши зуби так, що затерпли щелепи. Мені потрібно більше часу. І більше її дивних дотиків. Якщо цей біль у м'язах означає, що вони прокидаються – я терпітиму будь-які приниження.

Але потім... потім я змушу усіх пошкодувати, що вони не добили мене в той день, коли вбили мою істинну.