Глава 7

Аманда-Лінда

– То повечеряєш? – запитала я. Треба ж налагоджувати зв’язки з друзями Тейлора. Сподіваюсь, він дійсно друг, а не приставлений до короля шпигун.

– Та мені вже теж час. До столиці неблизько.

– А ти живеш в столиці? – зацікавилася я. В голові майнула думка. Поки ще неоформлена, але я її оформлю.

– Та всюди потроху, – ухилився від відповіді хлопець, імені якого я досі ще не дізналася.

– Можеш принести мені якісь... газети? Журнали? – не впевнена, що вони є в цьому світі. Але слова на язик приходили.

Брови хлопця так вигнулись, – я була подумала, що вляпалась. Але ні, його здивували не слова, а моє бажання.

– Які? – кашлянув він.

– Будь-які найновіші, – озвалася я.

– Добре, щось знайду, – все ще спантеличено одповів він, зиркнувши на його величність.

Той, втім, сидів з кам’яною фізіономією. Тримати її він явно гарно натренувався. Та десь всередині мені примарився вогник болю.

Може, вже лягти хоче. А може і ще щось. Коли там того Жерара у столицю послали? І як довго до неї їхати?

Незручний момент перервав стук служниці.

– Ну, я побіг, – підхопився парубок і метнувся у вікно. – До завтра!

– Поки, Еріане, – прошелестів Тейлор, посміхнувшись.

Ох, ну й усмішка у нього, навіть зважаючи на майже сіру шкіру і загострені риси обличчя. А якою б вона була, якби він не хворів...

І, здається, найщиріша усмішка, яку я в нього бачила, діставалася якраз цьому Еріанові.

Шкода, що не Аманді. Та й грець із ним. От якби мені вдалося поставити його на ноги, хоч трішки. Може, й до мене пом’якшав би.

Неможна ж так жити, з таким жахом самому справлятися в логові ворогів.

Поки Моллі заносила піднос і виставляла страви перед нами з Тейлором, я думала про слова Еріана. Зокрема щодо «До завтра». Отже в столицю і назад можна зганяти швидко? Чи він мені з якогось іншого місця пресу притягне?

Мабуть, потрібно було гроші запропонувати. Може, книги тут дорогі, а в нього одяг явно не аристократичний. Треба буде пошукати, бо економічні питання цього світу для мене поки що не дуже зрозумілі.

– Вам допомогти? – Моллі покосилася на Тейлора, не зумівши приховати неприязнь на межі з відразою.

Той нагородив її найпохмурішою зі своїх посмішок, і дівчина злякано збліднула.

– Ні, – хитнула я головою, наближуючись до столу.

– Ну що ж, величносте, – промовила рішуче, коли двері за дівчиськом зачинилися. – Будемо вечеряти.

Він окинув поглядом мою сукню. Звісно, перевдягтися не завадило б. Та це ж іще купа часу.

Тож відмахнувшись, я взялася за ложку. Спробувала спочатку сама – це було якесь перетерте пюре з овочів та м’яса, непогане на смак. Несолоне тільки, тож я трохи додала солі.

І іншою ложкою – тут їх було кілька різних розмірів, і пам’ять Аманди невиразно підказувала, яка до чого, – піднесла до роту Тейлора.

Той так на мене дивився – здалося, зараз відмахнеться, відвернеться гордо! Та ні, все ж відкрив рот. Тепер навпаки, здалося, зараз накинеться а їжу.

Та по цьому каменю знов нічого неможливо було прочитати. Тож я потроху кормила його, давала запити, він ще й шмат хліба з супом ум’яв! Бо пюрешкою явно не наївся.

Обережно кормлячи, я на якийсь час задумалася, полетіла думками кудись. Чи то у свій світ, чи то в цю незрозумілу столицю. Мене ж не триматимуть, якщо теж вирішу її відвидати?

Раптом Тейлор різко здійняв руку і вхопив мене за передпліччя.

Від несподіванки я сіпнулася, розливши суп. Руку опалило, ще сильніше, ніж того разу.

Майже не усвідомлюючи, я підскочила, висмикнула її, забираючи з холодних твердих пальців.

На ньому що, всюди чари? Чи? Та й взагалі, що це означає?!

Він не тримав мене. Навпаки, безвольно кинув руку, ніби разом лишився всіх сил. Прикрив очі.

– Ти чого? – спитала я, так і не сідаючи.

Відповідати ніхто не збирався.

– Тейлоре, – почала я, та договорити мені не дали.

Двері з гуркотом розчинилися, являючи...

Це точно був маг. Сильній.

І до чого ж страшний на вигляд! Чоловік невизначеного, але чималенького віку, загорнутий у важкий, потертий балахон кольору запеклої крові. Тканина, здавалося, жила власним життям, повільно ворушачись у складках, ніби під нею ховалися сотні дрібних змій.

Обличчя мага нагадувало пергамент, густо поцяткований старечими плямами та глибокими зморшками, в яких застигла вікова зневага до всього живого. Сиве, рідке волосся брудними пасмами спадало на плечі, а важкий запах специфічних реагентів, тліну та старості миттєво заповнив усю кімнату, перебиваючи навіть аромат вечері.

Але найстрашнішими були його очі – маслянисто-чорні, майже без білків, вони дивилися на світ із тією хижою, сальною хіттю, яку я так добре вивчила ще на Землі. Це був погляд розпусника і тирана, який звик безкарно ламати чужі долі.

Я порилася у пам’яті. Мені було знайоме лише одне ім’я, чи скоріше фамілія – Шкорьскі.

Той, хто лікує його величність. І заразом кому обіцяна принцеса Лорея.

Ох, як я її розуміла! Така дівчинка, і віддати її цьому старому, судячи з вигляду якого він не одну наложницю у стінах закатував!

Вже не знаю, чи є тут наложниці, але риси розпусників я ще на своїй Землі добре вивчила.

***

Тейлор

А я все чекав, коли ж він припреться. Дивно що один, без Кантрала. Певно завдання отримав.

– Його величності їсти неможна! – відрубав він, встромивши в Аманду один з тих поглядів, які до мокрих штанів лякають оточуючих.

Втім, Аманда на диво здійняла голову. Навіть якщо й злякалася, не показала цього:

– Як це неможна їсти? – промовила. – А з чого організм братиме енергію?

– Що ти знаєш, дурепо! – гнівно гримнув Барал. – Може, ти лікар? Або дипломований маг? Ні? То мовчи, жінко, і не лізь не в свої справи!