Глава 6-2

– Ти... ти говориш?! Сто червів, Тею! Невже ліки подіяли?

– Не ліки. Сам не розумію. Аманда щось витіває.

– А ще він поїв! – похвалилася Лорея з радістю.

– О, то можу знов приносити тобі твоїх улюблених мацарів?

Я посміхнувся. Попри всі заборони Шкорські, Еріан таки довгий час таскав мені щось смачненьке зі столиці.

Він підійшов ближче, присівши навпочіпки біля мого крісла, щоб бути на одному рівні зі мною. У його погляді не було жалю – тільки міцна, перевірена роками вірність.

– Якщо ця стерво вирішила пограти в добру дружину, нам то на руку, – тихо промовив він. – У місті неспокійно, Тею. Ваше весілля викликало купу пліток і припущень. Народ шепочеться.

– Народ завжди шепочеться, – видихнув я.

– Як все це сприйняли Кантрал і Шкорські? – Еріан майже несвідомо обернувся до Лореї, хоча питав мене.

– Батько знову погрожує віддати мене за нього! – викрикнула сестра, в голосі звучали відчай і огида.

Еріан збліднув. Його пальці так сильно стиснули підлокітник мого крісла, що шкіра на кісточках побіліла. Розпрямившись, він дивився на Лорею – у цьому погляді було так багато всього, та більш за все лють від власного безсилля. Він не міг викликати принца на дуель, не міг просити її руки. Він міг лише стояти поруч у тіні.

– Я заперечуватиму, – тихо промовив я.

Не те щоб консорт і маг до мене дослухалися. Але я поки що король.

– Вони знову зашиють тобі рота, – ледь не плачучи зітхнула сестра.

– Щось вигадаємо, – твердо промовив до неї Еріан. – Не бійтеся, ваша високосте. Ми з вами.

Лорея схлипнула, притиснувши долоні до обличчя. Еріан мимовільно підняв руку, наче хотів витерти її сльози, але вчасно схаменувся. Цей невидимий бар’єр між ними був міцнішим за будь-які стіни палацу.

– Тейлоре, – Еріан знову звернувся до мене, але в цей момент важкі двері моїх покоїв розкрилися.

До нас наближалися кроки Аманди – дивно, але я одразу ж впізнав їх. Раніше такого не було.

– Ти не сховаєшся? – з тривогою спитала у Еріана Лорея.

– Вона мене вже бачила, – знизав плечима друг, пильно вдивляючись у двері столової, де ми сиділи. Я все ще як ідіот чекав на вечерю, яку, звісно, ніхто нести не збирався.

Аманда завмерла, окинувши поглядом наше тріо.

Я зустрів її погляд, гордо задерши голову. Хай тільки спробує виганяти!

Втім, що я зроблю? Практика показує, нічого. Навіть якщо вона вирішить на моєму ліжку поряд зі мною мені ж зраджувати.

Зуби стиснулися, скреготнули мимоволі. Ненавиджу цю слабкість.

Погляд Аманди завмер на столі. Брови трохи звелися одна до одної:

– Жерар заходив? – спитала обережно.

Я промовчав. Казати, що ні, раптом виявилось... невже соромно?

Еріан з Лореєю теж – втім, вони не могли знати, чи був у мене слуга.

– Моллі! – гукнула Аманда.

Хм, я і не помічав, що вона дійсно стала вродливою.

– Допомогти вам роздягнутися, міледі? – одразу ж закудахтала ця дурненька курка, яка взагалі не розуміє, чим її хазяйка займається.

Еріан поспіхом зник на балконі, поки курка неслась до нас у столову.

– Поклич Жерара.

– Так цеї... він поїхав до Фекури.

У столицю?

– Навіщо? – нахмурилася, гм, дружина.

– Так цеї... за книгами, – почухала потилицю служниця, спохватилася і зробила кніксен.

Аманда кинула на неї якийсь дивний погляд, ніби про щось подумавши.

– Тоді ти неси їжу для його величності. І його гості, – промовила.

– Ну я е... я піду, – підхопилася Лорея.

Зиркнула на Аманду – сестра її ніколи не любила. Втім, а хто любив? Стервозне дівчисько, всіма силами лізуче до влади та багатства. Гідна донька своїх батьків.

Сестра на мить затрималась, мабуть, хотіла впевнитися, що Аманда не має на меті якоїсь капості.

Втім, Лорея завжди жила під тиском свого батька, тому й виросла тихою, лякливою. В дитинстві, пам’ятаю, ще намагалася захистити мене, та кілька разів отримувала за це.

Мене! Це я, старший брат, мав би захистити її від батька, який задурив голову моїй матері! Та від мене він не зміг приховати свою гнилу сутність.

Цмокнувши мене в щоку, Лорея стиснула мою руку, і майже вибігла з кімнати. Наостанок я помітив швидкий погляд в сторону балкона.

На жаль, Аманда теж помітила. І в той момент, як Лорея вискочила з кімнати, дружина рушила до балкона зі словами:

– Він ще там?

Відкинула портьєру:

– Потрібно буде поговорити про охорону, – пробурмотіла.

Хай тільки спробує лишити мене Еріана, пуста луска! Як тільки дотягнуся – вб’ю власними руками.

– Привіт, – хмуро зиркнув на неї друг, вертаючись у столову.

– І чому ти не ходиш через двері? – видала Аманда.

А то сама не знає. Точно щось задумала, зміюка.

Мені б торкнутися її ще раз. Зрозуміти, чи не здалося. Та неповоротке тіло взагалі ледь слухається. Ще трохи, і справжнім каменем стане.

– Не смішно, – буркнув Еріан. Аманда підняла брову:

– Ти вмієш літати? Тут височенько.

– Та якось справляюсь, – хмуро відповів Еріан, напружено зиркнувши на неї.

Звісно, хтось з «Золотих драконів», вірних мені стражів, носить його. Та якщо дізнається Кантрал, нікому голови не зносити.